Розділ 9.

Він привів її до будинку. На один з безлічі провулків приватного сектору міста, що постійно росте. Жінка гидливо поморщилася, побачивши на потрісканому асфальті доріжки купку собачого лайна.

–  То сусідські собаки, – пояснив чоловік у поліційній формі, взяв жінку за руку й допоміг оминути смердючу перепону,-  Їх випускають ледачі власники аби ті вигулялися самостійно.

– А як вони потрапляють до тебе у двір?

– Через дірки у паркані.

– А чого ж ти паркан не полагодиш?

– А нащо? Наступний власник все одно новий буде ставити.

– Наступний власник? Ти, що будеш продавати будинок?

– Певно що, – звабливою посмішкою вишкірився поліцейський. –  Машина в мене вже є.  Зовсім скоро дадуть квартиру. Зроблю там ремонт і… мабуть, стане питання наявності дбайливої господині.

Жінка мрійливо посміхнулася й таки вирішила не помічати купи з лайном, обдертий дермантин на дверях та перекошені дерев'яні вікна. Перспектива здалася їй такою яскравою, що навіть відсутність лампочка у вітальні не зіпсувала настрою.

– Леоніде, куди мені поставити сумочку?

– Давай сюди, – відповів лейтенант Гончий, висмикнув сумочку з рук жінки й жбурнув кудись у темний куток. – А тепер, я волів би тобою поласувати.

– Хи..хи. Який ти романтик. Ой. Що то за звуки? – сполохалась жінка, почувши незрозуміле бурмотіння зовсім поруч з собою.

– Пробач, крихітко. Тонкі стіни. Ти ж бачила, будинок на два виходи. Сусіди вже на пісок розсипаються. Бува, то сплять днями, то вештаються по кімнаті й шумлять… як тварини в клітці.

– Й це ти так живеш?

– Я вдома рідко буваю. Робота, сама розумієш, квартиру за гарні очі не дають.

– Квартиру, – знову посміхнулась жінка.

– Якби ж у мене були такі очі як в тебе, з їх глибиною і барвами, певно це пришвидшило б процес.

– То може мені трохи посприяти? Візьми мене на зустріч зі своїм начальством.

– Та певно, що візьму. І такій окрасі заздритимуть всі генерали й полковники.

– Самі генерали?

– І полковники.

Леонід Гончий з коханкою хутко перемістилися у єдину в будинку спальню й усамітнилися там на півтори години. Після дегустації усіх природних та надприродних можливостей нового, і дуже перспективного, знайомого, Поліні було байдуже чи пити шампанське з кришталевих фужерів чи воду з під крана в брудній півлітровій банці, аби з ним.

– А в тебе до мене було багато жінок?- запитала Поліна, думаючи що так зможе розрахувати можливі ризики.

– Та коли б я встигав? Сама ж розумієш, робота.

– Та облиш, певно що були.

– Інколи, – ніби знехотя зізнався Леонід, – нічого серйозного.

– А хтось особливий був? Такий, щоб в саме серце.

– Було б у мене серце, – хихикнув.

– Тобто? – незрозуміла Поліна хід його думок.

– Я мав на увазі, що вона розбила мені серце і тепер там лише дірка.

– І що ж то за одна? Яка вона була? – інтерес до невідомої конкурентки вибив з Поліниної голови залишки здорового глузду.

– Була? – мрійливо протягнув Леонід, вп'явшись поглядом у стелю,- Колись давно, як тебе ще не було…

– Тобто вона така стара? – зраділа коханка.

– Не то щоб стара… скажімо так, давня як хмари у небі, що ніби щоразу інші, а проте ті ж самі в межах планети.

– Як хмари? Тобто вона блондинка?- спохмурніла Поліна, почавши накручувати на пальчик пасмо фарбованого волосся, персикового кольору.

– Ні. Вона різна, як теплий захід сонця і морозний світанок. Її волосся як пінний водограй темних водойм. А очі як зорі в нічному небі. Її руки ніжні як молоко молодої кізочки та сильні як самець слона у шлюбний період.

– Леоніде, – заскімлила ображена Поліна.

– Та найгарніше це крила… крила її душі. Вони величніші за піраміди Гізи. Тінь від них більша за Китайську стіну. Тінь. Її тінь… вона вкриває все навколо цупкою ковдрою з-під якої вже не вирватися. Вона заглядає у твоє нутро й кривим кігтем вишкрібає його, пред'являючи світу. Її тінь показує твою суть і віддає на людський суд. Вона як янгол правосуддя і демон помсти. Вона Тінь справедливості.

– Ти, що й досі її кохаєш? Кохаєш? А вона тобі просто не дає, і ти вирішив знайти заміну. Нещасну мене?

– Тебе? – хихотнув Леонід. – Як заміну їй? Як у вас людей все просто. Кохаєш, не кохаєш. Дала, не дала. А вона мені дала… можливість спостерігати її могутність… коли тисячі життів розчиняються у вічності від однієї її присутності… і тисячі народжуються знов. Це не кохання. Ваше земне кохання і поруч не стояло. Це потреба, необхідність, жага. І я її задовольню. Я все для цього зробив. Розумієш?

– Ні, –  ревіла Поліна.

– До чого ж ви самки примітивні. Якщо пояснювати твоєю мовою. Я вирвав її з рук небесного посланця, закинув її душу в найогидніший час. Час коли в тебе все є, а ти нічого не цінуєш. Час коли люди плутаються у нитках власної долі, а ті їх душать, ріжуть, знищують. Час коли неможливо зберегти чистоту своїх крил. Бо потреба в справедливості, що зароджується в душі неминуче перетвориться на бажання судити і жагу карати. Я ж лиш не знав, що ця криволапа скотина розіб'є її шкарлупу… і вона про все забуде. Знаєш як це, коли тебе не пам'ятають?