Тінь справедливості

Розділ 20.

– Вчора поліція знайшла та затримала горе-матір з села Л…, яку підозрюють у ритуальному вбивстві власних дітей, – потойбічним голосом продекламувала молода репортерка.

На задньому плані виднілася стара сільська хата, поруч перекошений сарай. Ні худоби, ні людей видно не було. А був ліс, позаду будинку, який показали разів зо п’ять. От якби ще макет чорта між дерев поставили, можна було б і не повторювати, що вбивства ритуальні. Та, мабуть, звикле до неблагополучних сімей, багатодітних одиноких матусь, та вічно п’яних батьків, що живуть коштом дітей, село не відреагувало на чергову смерть дитини. Тож репортери вирішили полякати їх відьмою, що викраде і пожре їхніх дітей. Спрацювало. Зо три перелякані бабусі в кадрі з'явилися. Та то була моя думка, яку я Діані не озвучила.

– Згідно з досудовим розслідуванням горе-матуся стояла на обліку в обласній клінічній психоневрологічній лікарні, а потім  у приватному психоневрологічному центрі «Обійми» де лікувалася коштом благодійної допомоги. Коли кошти скінчилися, жінку повернули додому, а дітей, що тимчасом перебували під наглядом соціальних служб, повернули в сім'ю, – продовжила свою розповідь з екрана Діаниного монітору репортерка.

Я стояла позаду пані Ніни, масажувала їй плечі, паралельно розплутувала жмут тих ниток, що покрутилася навколо її шиї. За десять хвилин до цього позривала ті нитки, що зв’язували їй руки, маскуючи це непристойно довгим розгляданням неймовірно красивого розпису на нігтях. І все те добре, якби не здавалося працею мавпочки. Бо ж того упиряку, що завдає їй ран та висмоктує душу я не знайшла. А в буденних розповідях пані Ніни на нього нічого не вказувало. Коли шия була звільнена, а маленькі червоні цятки добре видно, я потерла між пальцями трохи срібних ниток, що їх Симаргл називає матерією цього світу, й закрила ними ранки. В голові промайнула вдала думка, та я не встигла її розгледіти, й мучилась через це увесь день. А день був довгим….

Близько третьої дісталася трамвайної зупинки «Міський стадіон», де мала зустрітися з Марком. Він спізнювався, тож я витратила час на розглядання ниток долі перехожих. Відкриттям для мене стало, що не всі душі, котрі горять, сиплють порох на темні нитки, а ті вже своєю чергою на асфальт. Деякі душі розпадаються й розвіюються, оминаючи нитки. Як от у тієї жіночки в помаранчевому плащі та коричневих черевичках.

– Янголе мій, ми прийшли, – хтось торкнувся мого плеча, а тоді ще й в щоку чмокнув.

– Привіт, Марку. Катю?

– Нова робота то справа сімейна, – посміхнувся Марк та притис Катю до себе. – Насправді вона хвилюється, що я поночі буду у компанії тисячі самотніх жінок.

– Вони не самотні, – покачала головою, – вони у біді. І їм геть не до того. Та ходімо спершу поглянемо чи й справді в той підвал можна людей приводити.

Ми оминули кілька п'ятиповерхівок і я набрала Баранова. За хвилину двері у підвал одного з сірих багатоквартирних будинків відчинилися. Табличка біля входу інформувала, що то приміщення громадської організації з дуже довгою та не зовсім зрозумілою звичайним громадянам назвою.

– Починаємо з брехні? – підняв брови Марк.

– А ти хотів табличку з фосфоресцентною фарбою та софітами «агресори, ґвалтівники та насильники ваші дружини тут, можете заходити», – прошепотіла я.

– А чому не будинок з охороною? – запитала Катя. – А то складається враження, що це жінки щось порушують, і їм треба переховуватися.

– На майбутнє, Катю, – знов шепотіла я, так ніби нас підслуховують, – жертвою може стати не лише жінка. І повір, ймовірність, що такому чоловікові допоможуть ще менша. Громадська думка в таких випадках може вбити людину морально швидше, ніж акт насильства обюзера.

– Б'є значить любить, Катю, – посміхнувся Марк й ляснув кохану по сідницях.

Катя зреагувала миттєво й гепнула Марка сумочкою по спині так, що йому довелося виставити руки аби не заїхати носом об стіну будинку.

– Ну ти ж зрозумів коханий? – вишкірилась Катя.

– Твоя любов безмежна, – кашлянув Марк, – як же мені пощастило.

– Якщо ти такий залюблений Марку, – зітхнула я не весело, – то тобі туди, – і вказала на відчинені двері.

Баранов спостерігав за нами без емоційно. Коли ми підійшли, він почав спускатися сходами вниз.

– Бережіть голови, – кинув замість привітання.

Я спускалася обережно, пам’ятаючи, що сходи викладені різною плиткою яку ми з Тетяною Михайлівною збирали по всіх сусідах. Сходи закінчилися й на нас очікувала глуха стіна. Двері праворуч, що безпосередньо вели до приміщення не мали жодної інформаційної таблички, на кшталт розкладу роботи чи телефону адміністратора. За ними на нас чикав невеличкий майданчик: праворуч стіл, ліворуч книжкова шафа. Кілька років тому я заповнила її книгами з сімейної бібліотеки. Коли йшла нічого не забрала. Руку на відсіч кількох точно не дорахуюся, та й ті, що залишилися вкрилися пліснявою. Кошти на опалення – перше питання, що я його записала у невидимий записник. Далі були чотири сходинки вниз та знов двері праворуч. За ними велика зала та глухий маленький кабінет. Колись ми хотіли зробити з нього постійно діючий кабінет психолога. Прямо перед нами міцні, незнайомі мені двері ділили коридор навпіл. Баранов відчинив їх та провів нас далі. Знов двері праворуч у гіпсокартонній стіні яку звів… батько Аврори.

Я торкнулася рукою гладенької стіни, пофарбованої у ніжний персиковий колір. Здавалося, вона виділяла ледь помітне тепло та запах яблук.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше