Розділ 24.

– Навіщо ми тут? – Запитала Марина все таким же без емоційним тоном, як і вчора, і позавчора.

– Бо у вас дах протікає, – так само байдуже відповіла я.

– Лиш в одній кімнаті. Сергій обіцяв полагодити, як знайде гроші на матеріал, – Марина ніби несвідомо опустилася на ліжко, тоді знов підвелася. – Чого ми тут? Сергій скоро повернеться й не знайде нас, – вона знов сіла на ліжко й подивилася у вікно, там йшов дощ.

– Мамо. Тато помер, – вкотре Леся з інтонацією диктора, якому майже байдуже, озвучила всім відомий факт.

Я мовчки поставила тацю з чаєм на стіл та вийшла. Той пошкоджений дах став моїм порятунком. Моїм виправданням. Марина, що звикла слухатися, спершу не пручалася, коли я забрала її з дітьми й посилила у своїй спальні. Відтоді як зник Мирослав, там ніхто не жив. Величезне двоспальне ліжко стояло порожнім, а кімната зачиненою. Я внесла туди розкладачку, аби Леся могла спати окремо. Звісно була ще кімната мами Нелі. Та я так і не наважилась увійти туди й прибратися.

– А коли Аврора прокинеться? – запитала Леся, вийшовши слідом за мною.

– Я не знаю, – чесно відповіла.

– Це не нормально так багато спати.

– Згодна. Та, мабуть, Аврорі сниться щось хороше, якщо вона не хоче прокидатися.

– То вона від школи відлинює. От дурна. Вчора був день народження… не пам'ятаю в кого. Цукерки роздавали.

Леся виглядала розсердженою. Уважно вгледілась в її нитки. Темних не було. Я їх вчора повидирала і в Лесі, і в Марини, і навіть в малих. Хоч мене й здивувало, що в наймолодших вони взагалі були. Але якщо собаку б'ють, не варто дивуватися, що вона озвіріє. Симаргл мене відмовляв.

– Люди без краплини зла не зможуть себе захистити, – казав він.

– Зате, не зможуть нашкодити іншим, – відповідала я. – Не зможуть стати іграшкою в чужих руках. Чи лапах. Це я про Лестригона, якщо Ви не зрозуміли.

Цей рогатий пройдисвіт… майже певна, що це він… взявся мені нагадувати в якому «чудовому» світі я живу. Йому те було не важко, як то кажуть "справа одного пальця". Як розповідав Симаргл, демони, як і янголи, мають здатність смикати за нитки долі, за темні нитки. А якщо врахувати, що на відміну від мене Лестригон пам'ять не втрачав.  Чудово розуміє, що і навіщо він робить, то я вже мала б впасти у відчай чи в його обійми. Це ще питання, чого саме він хоче більше. Та заповнювати собі мозок думками про малознайомого демона, коли твоя донечка ніби овоч на грядці, я не буду. Хоч ці телефонні дзвінки страшенно надокучають.

Почалося те неподобство учора. Мобільний задзвенів. Піднявши слухавку, я отримала в свою адресу вагон нецензурної лексики. Заледве вийшло виокремити з того брудного потоку інформацію. Виявляється, я набралася кредитів, ще й повертати не хочу. Ну добре, що нагадали. Бо особисто я того не пам'ятаю.

– Ви помилилися номером, – відповіла незнайомцю й поклала слухавку.

Проте, дзвінки продовжилися з інших номерів. А тоді ще й повідомлення по вайберу почали надходити, смс з-за кордону. І хто це такий розумний дав мій номер "неслухняним хлопчикам"? Нитки б йому пообривати. Лялька Лестригонова. В пекло вас обох!

Поскаржилася Марку. Він пояснив, що то зеки. Мовляв, така в них робота. Треба ж за щось цигарки отримувати.

А сьогодні я взагалі розбагатіла на кілька десятків кілограмів пластику. Повертаюся з роботи, підходжу до свого паркану, а там вантажівка й хлопці з кур'єрської доставки мішки мені у двір носять. На хвилиночку, я нічого не замовляла! Та і кредитів не брала, а спробуй доведи.

Марина, що власне й дозволила хлопцям увійти, вже розпакувала один з мішків.

– Туфельки? Ой, яке диво, – замилувалася вона й набрала повну жменю пластикового взуття для ляльки Барбі.

Я згадала який то дефіцит був у моєму дитинстві. Якщо загубила ті чорні туфельки, що йшли з лялькою в комплекті, вважай викликала кінець світу. Тепер лялька буде завжди боса.

– Лесю, доню. Тобі які подобаються? Можеш взяти, – командувала Марина.

– Ніякі, – відповіла Леся, – на пальці вони не налізуть.

– Це на ляльку Барбі, – пояснила я дівчинці.

– В мене такої немає, – спохмурніла Леся.

– В Аврори є кілька. Певна, вона поділиться. І буде привід її розбудити.

В решті мішків, окрім взуття, були ще й пластикові сумочки, гребінці, дзеркальця, кілька валіз.

– За жменю я може й заплачу, а решту несіть назад, – сказала я кур'єрам.

Та виявилося, що вже все оплачено… мною… тиждень тому… в Інтернет-магазині. Перевіривши кредитку, зрозуміла, що вона майже порожня. П'ятдесят тисяч кредитного ліміту корова язиком злизала. Не смертельно, але бісить. Бісить так, що хочеться… вбивати.

– Мамо, – з будинку вийшла Аврора й мене відпустило.

Котись у пекло, Лестригоне, а я тебе підштовхну…але спершу вилікую доньку. Ти вже програв, бо забув, що я не пам'ятаю "як хороше" на небесах. Мій рай та моє пекло тут, на землі.

До будинку ми забрали лиш три мішки пластику. Сімнадцять так і зосталися стояти посеред двору. Як переживу тридцятиліття, то певно Інтернет-магазин відкрию.