Тінь справедливості

Розділ 30.

Я не була здивованою. Скоріше пригніченою, що все вийшло саме так. Хотілося б, як то кажуть, предстати перед керівництвом у більш достойному вигляді. Молодою, красивою та не втомленою. В такому стані краще сприймається, що тобі кажуть. А коли всі думки вертяться навколо пекучого болю в м'язах, вуха мимоволі глухнуть. Всидіти сумирно не виходить. Хоч-не-хоч тягнешся промасажувати шию, відвести назад плечі, вивернутися й помацати шкіру на спині аби впевнитися, що вона ціла. Мимоволі "милуєшся" синцями на долонях та злишся, що до неземних вмінь автоматом не додається неземне зцілення. Одним словом, готова хоч зараз зняти штанці та підставити сідниці будь-кому, хто триматиме в руках шприц зі знеболювальним.

Дивлячись на Симаргла, розуміла що у нього все з точністю до навпаки. Перебуваючи у своїй істинній подобі він явно відчував комфорт та впевненість у собі. Щоправда, зверхність, що горить в його очах краще б загасити. Хоч, здається, Хранитель на це не реагує. Але ж, як то кажуть "я не пам'ятаю зла, я його записую". Якщо ми плануємо залишитися, спалювати мости та трощити все навколо не найкраща ідея.

Мій телефон вкотре завібрував, тоді пискнув та вимкнувся. Батарейка сіла. Бідолашна Марина точно місця собі не знаходить. А як інакше. Троє її дітей сплять у багажнику сміттєвоза, запхані у сумку-бананку. Хоч вона, не знаючи правди, мабуть, уявляє щось більш земне і від того більш страшне.

– Ангеліно Лиходія, я вважала вас розумною істотою. Проте Ви мої натяки до уваги не взяли, – органним голосом та беземоційним тоном висловила своє невдоволення Хранитель.

– Мене вже давно звуть Ліна Земна, – ліниво відповіла. – І ваші натяки звучали як заборона самооборони. Пробачте, але попри свою пернатість, я, мабуть, трохи далека від ідеалів християнства. Підставляти другу щоку мені не подобається. І до прощення моя душа не доросла. Зло повинно бути покаране!

– В такому разі, – посміхнулася Хранитель своїми тонкими губами, лише їх і було видно з-під брудно-сірого капюшона. – Ви, Ангеліно Лиходій, перша у черзі на покарання.

– Ви, пані, – невчасно відкрив зубатий рот Симаргл, – трохи не дотягуєте рангом аби нас карати. Ваша влада поширюється на нелюдів. А ми небесного походження.

– Проте всіляко намагаєтеся прикидатися людьми. Особливо Ви, Семен Поштар. Скільки ви вже топчете землю? Кілька сотень років?

– Не перебільшуйте.

– Це власне, не так важливо. Ангеліно Лиходій, скажіть іноземець який здійснив правопорушення на території  нашої країни буде покараний?

– Буде, – кивнула я, хоч і не надто розумілася на тонкощах правової системи та міжнародної політики. – Або в нас, або вдома. Але, ми маємо повне право залишитися на землі! Щоб Ви не сказали Ларисо Григорівно, а розлучати батьків та дітей вважається негідним вчинком. От давайте це стане фундаментом нашої розмови. А ще прошу згадайте, як Ви… трохи… не справлялися з нявками… і стороння допомога призвела до позитивного результату. І щоб когось засудити потрібно встановити його вину і мотив. Інстинкт самооборони то не мотив.

– Виправдовується той хто винен! – винесла вирок Лариса Григорівна.

Моє бажання сперечатися чи виправдовуватися згасло. Я підвелась, випустила крила й стала в  позу самооборони. Чомусь подумала, що зараз в неї з кишень вистрибнуть дементори Азкабана і потягнуть мене у в'язницю для неслухняних янголів. Мабуть, мій втомлений мозок на щось оригінальніше не спромігся. Та й декорації "кабінету Хранителя" інших асоціацій не викликали. Простір гранично темний та пустий. Якщо стіни й були, то промацати їх поглядом не вдавалося.  Джерелом світла, здавалося, були ми самі і та 3D модель нашої планети, що вертілася за спиною Лариси Григорівни. Сама пані Хранитель походила на "погано профінансовану державну установу, яку оминула реконструкція та реформи". Тіло прикривала хламида по типу вилинялого халата який дістався від сусідки, що різко схудла. З-під капюшона стирчать сіро-білі пасма. З під довжелезних рукавів виглядають кінчики нігтів з яскраво гранатовим манікюром. Замість поясу мотузка, як у монахів середньовіччя, до якої кріпиться айфон у частково прозорому червоному чохлі. І палиця, що мала б називатися посохом, та через пластиковий блиск викликала відчуття присутності на дешевому спектаклі.

– Дозвольте повернути дітей додому, – вимовила я чітко, аби мене зрозуміла, а ще краще погодилися.

– А то що? Кинетесь на мене з кулаками? Що у вас за поведінка, Ангеліно Лиходій? Скотилися у підлітковий вік? Ви б мали зайнятися самопізнанням. Зосередитися на повернені пам'яті. Згадати своє призначення. А ви? Бігаєте містом як дитина до рук якої замість іграшкового пістолета потрапив справжній.

– А Ви, Симаргле, небесний посланець. Самовільно оголосили себе пенсіонером? Замість очищати землю, від тих самих нявок, очищаєте десяток вулиць від сміття? Вам не спадало на думку, що за таке мало платять. Не пам'ятаю, щоб хтось зі збирачів сміття отримував премію у вигляді безсмертя.

– То я можу зостатися? – в лоб запитав Симаргл.

– На сьогодні ваша заробітна плата дозволяє лиш листи писати, навіть не в гості приїжджати.

– А Ви…,– вона повернулася до мене та голосний звук, ніби стукіт у двері її відволік, – Відпочиньте! Я повернусь.

І зникла. Розчинилася в темряві. Наївна я на мить повірила, що темрява розвіється і ми знову опинимося на даху багатоповерхівки звідки нас так некоректно висмикнули. Проте декорації "кабінету Хранителя" продовжили вперто мозолити очі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше