Тінь справедливості

Розділ 33.

Євген промокнув паперовою хустинкою лоб. На дворі було прохолодно, проте йому піт заливав очі. Руки зрадницьки тремтіли. Для зручності зняв куртку, за що отримав дорікання від власниці квартири, мовляв, застудишся хлопче. Пояснив, що йому спекотно й зручніше вмостився на підвіконні відчиненого вікна.

Йому здавалося новенька камера обов'язково вислизне з рук і стрілою полетить з п'ятого поверху, феєрично розгамселившись об тротуар… пострибавши перед тим як м'ячик.

– Дурниці, –  бубнів собі під ніс, –  вона до руки кріпиться. Як полетить, то вже разом зі мною. Кляті менти. Чого ото прес-конференція на вулиці влаштовувати. Хіба приміщення скінчилися. От бідолахи.

Євген кинув погляд по той бік проїжджої частини дороги, де між гілок старого покрученого дерева вмостилася  Аліса.

– От зараз як зірветься. І на дупі синець і камера на шматочки. Мавпа з паспортом. Хіба звідти побачиш щось особливе. Кляті комунальники, давно треба було те дерево зрізати.

– От гарно літає, –  ніби з повітря біля Євгена матеріалізувалася власниця квартири, –  от якби в мої часи таке було. Я така гарна була у п'ятнадцять і вісімнадцять, і ще навіть у тридцять. От би він мене сфотографував… тоді.

– Давайте зараз сфотографую, –  відізвався Євген та скерував квадрокоптера до вікна.

– Та ти, що. Хто з такого сухофрукта милуватиметься. Ти не грайся, поверни літайку на місце. А то ще помітять з вулиці, що ти тут шпигуєш.

– Я не  шпигую, –  образився Євген, –  я дозвіл маю. Я репортер.

– Еге ж, такий як я дівка.

Власниця розчинилася в череві свого трикімнатного помешкання. А в Євгена піт вже й по щоках потік. Він дуже хотів знати чия то ідея вручити йому стільки нової і вартісної техніки. Ще й за годину до зйомок. Мовляв, ти ж розумний парубок, розберешся. Він то розібрався. Але ж, то не свій смартфон, що хоч "геп", хоч "трісь" самому платити. А за ці "дарунки" в разі чого хіба натурою розрахуватися, бо грошей таких все одно не має.

– То все Аліса, –  бубнів він, –  точно Аліса зі своїм радикальним баченням репортера-оперативника.

Євген й досі не міг повірити, що молода колега-фотограф так буквально сприйме слова директора про знайомство з фігурантами справи "про штурм притулку" й піде з ними знайомитися. І вже точно ніхто не сподівався, що "темний янгол того штурму" погодиться "дружити" з їх каналом.

– Зуб даю Аліса обрала б того лейтенанта, якби змогла знайти. Все ж поліцейський з купою нових кримінальних справ то кращий інформатор ніж мати одиначка з неконтрольованими нападами жорстокості. Що з неї взяти? Скоро шум навколо притулку стихне і нам ні про що буде знімати.

– Ти б не розмовляв сам з собою, –  кинула власниця, продефілювавши мимо дверей, –  бо подумають, що дурненький.

– Таки дурненький, бо погодився, –  відказав Євген.

Він п'ятою точкою відчував, що хорошим не скінчиться. Ну от, що їм тут робити? Вони мусять повзати по катакомбах під містом, по під стінами храмів, що сиплються, гуртожитків, котрі з дня здачі в експлуатацію не бачили ремонту і… шукати там сліди містичних сенсацій. А не знімати з чотирьох ракурсів виступ начальника Головного управління Національної поліції їхньої області.

– Ну що цей Вовк може сказати… нового? –  Євген вчепився поглядом в дрона… в дронів… не одні вони такі розумні. –  Ніхто з працівників поліції не причетний до організації та здійснення нападу. Ми робимо все можливе для з'ясування всіх обставин цієї непростої справи. Ні… місце перебування Леоніда Гончого поки не встановлене… і прошу не забувати, що він вже давно не має відношення до поліції… він був звільнений… Ха ха… мною особисто сьогодні вранці…. заднім числом.

Євген знов опустив погляд донизу, перевірив чи ще мавпує Аліса. Спробував розгледіти крізь прочинені двері будівлі Національної поліції Саву, що мав знімати з тилу.

– От хто його туди провів? –  Євген не те заздрив, не те радів, що йому все ж дісталась бабуся, а не десятки ментівських очей.- І що звідти можна вгледіти? Спину Вовка? Хіба у нього там шерсть росте? Крізь одяг все одно не вгледіти.

Зоряну Євген навпаки пожалів. Годину вже тупцювала на височенних підборах перед пустою трибуною, котру заздалегідь виперли на сходи. Боялася втратити хороше місце. Директор сам взявся грати роль її оператора, хоч з технікою ладив як Ной з Титаніком. Проте на довго його не вистачило. Почав кудись бігати. Один раз повернувся з кавою. Євген почав заздрити. Йому теж хотілося кави. Проте кава гаряча, а йому й так гаряче. А фраппе бабуся навряд чи приготує.

Очі Євгена бігали: Аліса, Зоряна, Сава, директор кудись дівся… Зоряна, Аліса, Сава помахав рукою… Аліса, Зоряна, дрон сіпнувся, наче його хто пихнув…. Аліса, Сава, повернувся директор і привів незнайомця. Євген наблизив зображення на камері свого смартфона. Телефону він якось більше довіряв. А камера на руці хай собі пише.

– Що за безхатько? –  здивувався Євген. –  Сподіваюся не наш таємний спонсор? Бідолашна Зоряна, аж зблідла. Мабуть, смердить. Його ж зараз менти попруть… і нас разом з ним.

На превелике здивування Євгена всі зосталися на своїх місцях. Перед трибуною почав збиратися натовп з журналістів, активістів та блогерів.

– Не прес-конференція, а балаган. Чого пускають всіх підряд? А головного винуватця ще немає. Погода вже хоче послати всіх на три букви. Хіба по прогнозу була така хмарність… у вигляді китайських драконів? Ой. Тьотю, у вас є кава? Бо щось мені не добре.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше