То не дощ, а сльози

То не дощ, а сльози...

   Великі краплі дощу голосно гуркотіли по склу і, сповзаючи тоненькою цівкою, утворювали мокрі доріжки. Спостерігаючи за візерунками, які малював дощ, Віктор боровся зі сном. Картина була майже закінчена, не вистачало кілька штрихів – кілька великих крапель дощу.  Художник зачаровано дивився на дівчину. Багато разів вона приходила в його сни… Потім він довго блукав містом і вдивлявся в прохожих красунь, в надії  зустріти саме її. Довге хвилясте руде волосся, виразні мигдалевидні зелені очі з загнутими наверх віями, тонкі темно-коричневі брови. В ній немає нічого зайвого. Все гармонійно поєднано і бездоганно...

  Його роздуми перервав дзвінок у двері. На порозі стояв Андрій.

 – Привіт, друже! Як успіхи? Бачу ти знову не спав цілу ніч. Це дівчисько зведе тебе з розуму. Коли ти вже закінчиш картину? – чоловік попрямував до  мольберту. – О-о-о! Та вона справжня красуня! 

 Андрій не міг відвести погляду від картини. Дівчина була настільки реальною, що здавалася живою. У місячному сяйві її волосся  іскрилося, а легка граційна хода  говорила про впевненість та врівноваженість. Справжня  повелителька стихій, яка щойно спустилася з неба і перетворилася на ніжне прекрасне створіння.

 – Чому вона плаче? – здивовано запитав чоловік .

 – Це – не сльози, а дощ... – мрійливо відповів художник.

 Кілька хвилин обоє мовчали, не зводячи очей з картини. Віктор запропонував випити кави. Вони спустилися у французьку пекарню і довго обговорювали останні події в країні. Мимо вікна пройшла рудоволоса дівчина. Віктор різко піднявся і побіг на вулицю. Схопивши її за руку, він, ніяковіючи, вибачився і повернувся назад у пекарню.

 – Ну, друже, в тебе геть "дах зірвало", – сказав Андрій. –  Піди, відіспися. Це – перевтома.

 – Мабуть, ти правий, – погодився художник, встаючи з-за столу і прямуючи на вихід. Раптом він зупинився, ніби щось пригадуючи.

 – Мені  потрібно їхати, – рішуче заявив він.

 – Зараз? По дощу? І в такому стані? Це не може почекати до завтра? – слова Андрія зависли у повітрі. Він був спантеличений і стурбований не зовсім адекватною поведінкою друга. Але Віктор уже стрімголов мчав у напрямку стоянки авто.

  Сівши у машину, художник пристебнув ремінь, що робив майже завжди, і обережно виїхав на дорогу. Вжух! Вжух! Вжух!... Двірники згортали воду з лобового скла, а вона потоком лилася по дорозі. Ось і   "Долина Мрій". Про неї розповідають багато легенд. Саме тут він бачив уві сні красуню.    Чоловік  вийшов з машини і попрямував до води. Дощ майже закінчився, але море все ще було неспокійне. Віктор вдивлявся у хвилі, що набігали на берег, і згадував сьогоднішній сон... Незнайомка повільно йде по доріжці, посипаній гравієм.  Раптом у неї виростають крила, вона здіймається над бурхливим морем і летить високо в небо...

  Неподалік на пісок сіла чайка. Чоловік опустився на камінь і глибоко вдихав свіже морське повітря. Чайка підійшла ближче і ніби навмисне його дратувала. Віктор понишпорив у кармані. Знайшовши трохи  зернят соняшника, кинув птиці. Вона з цікавістю обстежила насіння, видала кілька незрозумілих звуків і пішла геть у напрямку густих кущів. Його долав сон. Чиїсь лагідні руки опустилися на плечі. Він підняв голову і побачив її. Художник здивовано дивився на дівчину, а потім встав з каменя, поцілував її і хотів щось запитати. Але рудоволоса красуня піднесла до його губ вказівний палець, змушуючи мовчати...

 – Шановний, як ви себе  почуваєте? – тряс чоловіка за плечі двірник. – "Швидку" викликати?

 – Ні, дякую, – підіймаючись, відповів художник. Він озирався навколо, когось шукаючи.

 – Ви загубили собаку? – знову запитав двірник.

 – Чому собаку? – здивувався чоловік.

 – Бігає он якась з нашийником, – кивнув у бік дитячого майданчика двірник. – Я й подумав, що то ваша.

 Віктор пішов до собаки. Побачивши чоловіка, золотистий ретривер помчав назустріч. Художник потріпав його за вуха, взяв за нашийника і повів до машини. Крім двірника, навколо не було ні душі.

 – Чия ж ти? – запитав у собаки Віктор. Та ретривер радісно облизував чоловіка і мовчав. – Що ж мені з тобою робити?

 Віктор посадив собаку на заднє сидіння і поїхав у напрямку найближчого супермаркету. Купивши трохи корму, художник повернувся до машини. Собака вдячно загавкала, почувши специфічний запах хрустких смаколиків. Зайшовши в інтернет, чоловік спробував знайти господаря. На очі потрапили пара відповідних  оголошень. По першому телефону повідомили, що собаку вже знайшли , а по іншому – приємний жіночий голос з радістю погодився зустрітися. Віктор поїхав за вказаною адресою. Це виявився приватний будиночок.

 Чоловік кілька разів натиснув на дзвінок – двері відчинилися. Собака голосно загавкала, побачивши  господиню. Художник не повірив своїм очам. На порозі стояла  дівчина з його картини.

 – Добрий день! Дякую, що повернули Оллі! – збуджено сказала вона. – Зайдіть, будь ласка, я пригощу вас кавою.

 Серце Віктора шалено калатало. Вони пройшли у велику світлу гостьову кімнату. Оллі зі швидкістю блискавки стрибнула на канапу.

 – Мене звати Софія, – подала руку дівчина.

 – Дуже приємно. Віктор, – взявши її за руку, чоловік зніяковів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше