Тобі належна

РОЗДІЛ 8 "Нове побачення"

Тимур таки  стримав  слово і  якимось дивом вмовив Малахова  - старшого    призначити другий  день для  одруження. Брат  послався  на тимчасові  труднощі в   його політичній кар’єрі й  старий  меценат  повір.   Чого не скажеш про Наталію.

Тиждень дні я  вперто ігнорую її дзвінки. Точніше  заблокував  номер і  насолоджуюсь  життям з моєю  Меланією в  готельному номері  за містом,  де за вікном  — ліс  і  тільки ліс. Знаю,  вчиняю  жорстоко, але темна  сторона мене не  здатна відпустити світло,  що  пролилось  на  шлях. Я  кохаю і  вже зізнався  дівчині у  почуттях.  Швидко? Нехай.  Ми щасливі  й  це найголовніше.

Кохана  жінка  міцно  притискається   до моїх  оголених грудей. Її  пружних пів кульок  не  бачу,  бо  запашна  піна  ховає красу під водою. У ванній  панує  напівтемрява , яку прорізує  десяток  свічок,  розставлених   на  підлозі. З  кімнати лунає приємна  музика,  а  ніч   за склом   дарує романтичні нотки двом  закоханим.

Тягнусь до коробки  цукерок,  що  розмістилась  на  поличці  разом із наповненими  шампанським  бокалами. Розгорнувши, обережно вкладаю  в  розтулений ротик  шматочок  шоколаду, а сам крадькома скручую золотисту фольгу в  тонку смужечку. Кілечко  виходиться  акуратне, навіть ніжне. Колись я  подумати не міг, що   обручка  для дівчини може  виливатись не  лише із  благородного металу.

— Закрий очі, — шепочу, торкаючись вустами вологої шкіри біля вушка.

— Матвію, ти зводиш мене з розуму.  Невже знову? — лукаво цікавиться з неприхованими нотками пристрасті. Легесенько ворушиться у  своєму нетерпінні, кладе ручки на мої коліна, прогинається у  спині. Я  делікатно проводжу  кісточками  пальців  по вигині  — і  дихання моє збивається.   Я  бажаю її  постійно. Наче п’ю і  не можу  напитись.  

Тягнусь  долонею до правої руки. Тремтить. Я  повільно одягаю на  безіменний пальчик  свою  імпровізовану прикрасу.

Спочатку  Меланія  не  розуміє задуму.  Шкода, що  не бачу її виразу обличчя. Зате  довго вивчає  подарунок.

Ловлячи її вагання  нахабно  відгортаю волосся та   заціловую шию,  плечі, торкаюсь грудей, пещу.

А коли без слів  озирається, я  нарешті читаю щирі  емоції на  розгубленому  личку.  Вона  не питає, що  означає мій  спонтанний вчинок,  але  ми обоє прекрасно розуміємо суть найважливішого.  Меланія  накриває мої губи   зі всією наполегливістю  закоханої  жінки, чим вириває з реальності, змушує парити у  нічному  небі.

Ми кохаємось довго,  до останку,  до  повної знемоги. А  коли  дівчина, розкинувшись  на м’яких подушках,  мирно засинає, я  дістаюсь мобільного телефону.

Невеличкий вікенд   —  приємний, чудовий, та  безтурботно він  не  триватиме вічно.

Кидаю закоханий погляд  на свою красуню,  в якій  є щось  таке  особливе, що змушує дорослішати.  Якоїсь миті  усвідомлюю:   тепер я  відповідаю   не лише за себе, а й  за  її майбутнє. І  ще я  не  здатний  існувати  без неї. Наче повітря,  наче вода Меланія стала  всім необхідним у  житті.   Супроти  світла кімнатного  бра, каблучка   блищить  не гірше золота, нагадуючи про   взятий  на  себе  обов’язок.    

Тверде рішення  приходить спонтанно. Точніше, я  задумувався  над  ним раніше,  але зараз впевнено вирішую  діяти. Перш за все, потрібно поговорити з Наталею. Наталя —  складна  особистість, повністю  зациклена  на власній  персоні, й  довести  дівчині  свою правоту — це те саме, що чорне  називати білим: тебе слухають, але  відверто насміхаються.

 Годинник  мотає стрілки на  десяту  годину вечора,  час, коли  день Малахової  отримує друге дихання. Її ймовірно зустріти або у нічному клубі, або  у  друзів вдома.   Моїй   персоні  більше імпонує перший варіант. Я  заходжу на  соціальну сторінку  колишньої  нареченої (принаймні у  такому  статусі  вона оселилась у   моїй  свідомості)  і   не програю:  екскохана усміхається  в «Пандорі». Спокійна  та радісна, Наталі   ні капельки  не  схожа  на  покинуту біля  вівтаря  майбутню  дружину. 

Меланії  похапцем  шкрябаю  коротеньку записку, мовляв,  виникли  справи, коли повернусь, не  знаю.

І чи взагалі  знову  переступлю  поріг цього номера.  Вдача Малахової  занадто  вибухова, щоб передбачити  хід  подальших  подій.  Чмокаю на  прощання  зап’ястя,  вдихаю на  повні груди аромат м’яти. Меланія  без докорів  совісті  мирно посопує на  білосніжній подушці. Ох дівчинко,  не знаєш, з яким монстром  зустрічаєшся і  на що здатне його  оточення, котре в  жодному разі  не визнає і  не  прийме тебе.

Майже  біжу  до виходу  з готелю. Чи то  нерви, чи то бажання швиденько спекатись  невизначеності  з Малаховими,  женуть вперед  до  місця  розваги.

«Пандора» зустрічає  шумною метушнею.  Під  будівлею  розміщується кілька  десятків автівок, багато з власників яких я  знаю особисто.  Неподалік   центральних дверей  замираю в  нерішучості. За звичкою, зариваю руки у  волосся.   Ната  беззаперечно розійдеться і  тоді  моя фізіономія  у всіх новинах замінить  фото  Тимура  з його  передвиборчою компанією. 

Фантазія  вимальовує   ажіотаж світу,  коли  випливуть цікаві факти   про Гданського – найменшого. А їх  - юху!

Внутрішній черв’ячок  підказує зачекати з радикальними рішеннями.   Та очікування  — найменше, на  що здатна  людина.

 І  ховаюсь  у  пащі  клубу,  де  блимають  яскраві софіти, а  життя видається  суцільною  пригодою та  розвагою. Шумно, багатолюдно і  чомусь  не весело. А  ще зовсім  недавно  подібні  місця викликали виняткову симпатію у моїй  меркантильній,  зіпсованій змалечку  душі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше