РОЗДІЛ 1 "Якби колись"

— Швидше, Віталіно, а  то  вмру від цікавості.

—  Ага,  не кожний  день декан особисто викликає в кабінет. Самій не терпиться   дізнатись, —відповідаю, і, захекавшись,  підіймаюсь сходовими маршами  за подругою, яка   вправно маневрує  поміж численних студентів. Серце гупає нестримно. Адреналін  розганяє  кров, а  невідомість манить і  лякає водночас. 

—Через кілька  тижнів  закінчується навчання в  магістратурі, тож ймовірно хтось із роботодавців навідався до університету, щоб поповнити свої кадри успішнішими студентами, -  роздумує вголос Тетяна, моя колишня однокласниця,  сьогоднішня одногрупниця і зажди незмінна  порадниця. — Думаю,  Іванович  тебе рекомендуватиме. До речі,   Павла Данчука теж викликали.  У столові краєм  вуха  почула.

—   Павла? – перепитую і  на секунду  забуваю дихати.

Хлопець  -  гордість університету, геній. В деякий  дисциплінах він набагато кращий  за мене. Достойний конкурент на посаду  стажиста в  потужній компанії. Настрій  з шаленою швидкістю  скочується до  позначки «нуль». Тетяна  ловить зміни і  підбадьорливо тягне за руку.

— Не скигли,  мала! Будемо  брати красою. А наш Павлик  далекий  від ідеалу глянцевого героя.

Я завжди заздрю оптимізму  подруги. Навіть у найбезглуздіших  ситуаціях  вона вміє  знайти зерно гумору. Скептично хитаю головою та все-таки рушаю, і  хвилин через п’ять  ми  вже стоїмо під  дверима того самого Івана Івановича,   від  слова якого залежить моє майбутнє.

В коридорі помічаю Пашу. Він  сканує мене  стривоженим поглядом  та  нервово притискає до грудей  величезну  чорну теку. Цікаво, що там?

Не встигаю  видихнути, як  Тетяна  стукає у  дверне полотно і  не дочекавшись запрошення,   хапається   за ручку та відкриває  перед мною вигляд на кабінет декана. Я буквально  забігаю всередину.

Забігаю і…

І не знаходжу слів. Віталіну Вишневу зустрічають  темно-сині  очі, холодні,  розумні і… до болю знайомі. Їхній власник  широко  усміхається.

 Невже впізнав?

Часто кліпаю повіками. А він ніскілечки не змінився. Хоча ні,  змужнів і  подорослішав. Перед мною самовдоволено красується  Матвій Гданський. Саме так, Матвій Гданський – високий блондин   з модною стрижкою,   легкою щетиною на високих вилицях,   тонкими  червоними вустами, в ідеальному легкому костюмі  світло-сірого кольору та  білосніжній сорочці під ним. Простір повниться  його ароматом – нотками  зеленого чаю. Небо, невже з плином   чотирьох років я  ще бережу в спогадах пам'ять про ці парфуми?

— Віталіно,  несподівана зустріч,  — ступає крок  та  подає руку в   знак привітання. Як рівній собі. Як давно знайомій.

— Справді,   доволі  не очікувано,  —   знаходжу сили відповісти.

Матвій  не поспішає відпускати  долоню. Затримує у своїй  довше дозволеного. Точно, як  чотири роки тому.

Ніжна усмішка  грає  на кутах чуттєвих вуст,  брова  запитально  злітає догори. Чоловік  одними очима запитує, чи бережу в  пам’яті раніше сказані ним слова. Тоді він пообіцяв  мені високооплачувану роботу.

Я  була  першокурсницею, коли вперше в  житті взяла участь в   науковій  конференції, що проводилась в нашому  університеті. О, як  хвилювалась! Як  довго та старанно готувалась до виступу.   Ноги та  пальці  безжально тремтіли, однак мені вдалось належним чином захистити  свою роботу, і  побачити  визнання в очах викладачів  та   студентів. Отримавши  почесне перше місце в обраній  галузі, я  з  радістю вискочила  із задушливих навчальних стін та  щодуху помчала у  місцевий  парк  зателефонувати матусі, похвалитись своїм  здобутком.   Біля входу в  зону відпочинку  незмінна жіночка в  білосніжному халаті   продавала  морозиво. Я не змогла  пройти повз. Довго стояла,  вибирала,  доки  не почула  за спиною  лагідний баритон.

— Наукові так само довго пишеш, як солодощі  обираєш? — запитав  хлопець, а  я  мов ужалена підскочила на місці. Озирнулась. Озирнулась і  загубилась в  ніжній, васильковій синяві  глибоко посаджених очей. Здавалось, у  них відбивалось спокійне море.  Я  знала його. Точніше, хто не знав  випускника Матвія Гданського? Хтось  його боявся,  хтось поважав, а  хтось важко зітхав йому услід. Як я, наприклад.

Ковтнула. Слова розгубились.
— Ти сьогодні  почесно здобула  заслужену перемогу. Навіть я  заслухався. Вітаю! – знайомий   простягнув руку. Я хвилину  дивилась на неї і  не могла второпати, що з мене хочуть. Нарешті відмерши, вложила в неї свою. Шершава,  широка,  вона бережно стисла мої пальчики і  довго-довго не випускала з обіймів. 

— Дякую, — скромно опустила очі, відчувши   гарячий  багрянець на  щоках.

— Визначилась? Я  люблю  шоколадне.

Матвій  потягнувся  до холодильника і  дістав звідти «Каштан». Тоді  знову  порився серед  товару і  вийняв  «Три бажання». Символічно?

— Я сама,  — запротестувала,  коли   хлопець дістав гаманець. Він лукаво  оголив ряд  рівних зубів. Замилувалась   сонячним  зайчиком, що лагідно торкнувся його  блідої щоки,  і  застряг на кутиках звабливої усмішки.

— Переможцям  можна все, але не платити  за  морозиво. Ходімо на лавку, а  хочеш прогуляємось.

— Ні,  - відчула зніяковіння.

— Що ні?

— На лавку.