Тобою бажана

РОЗДІЛ 2 "Сходинки"

Чи я  плакала? Чи звинувачувала  хлопця,  що використав мене, задурманивши голову рожевими мріями? Мабуть,  дорікати варто було  лише власній  необережній персоні,  бо знайомий  жодним чином не натякав  на  щось більше ніж дружба. Кілька невинних  дотиків і  один єдиний  палкий поцілунок – нічого не означали. Принаймні  для нього.

А  мої   зрадницькі  вуста  горять, палають, немов  їх тільки що торкались  тонкі лінії Гданського. Висмикую долоню.

— Маєш гарний вигляд. Красуня,  — не надає значення    Матвій та, вклавши руки в  кишені,  підходить до столу, за яким  сидить поважний Іван Іванович.    Чоловік перебирає папери й  йому  геть байдуже до  моїх багряних щік, присутності   сина  власника найбільшої транспортної компанії країни, і  до того, з яким результатом я  зараз вийду  за двері кабінету. Хоч би ніхто не почув, як   сильно б’ється моє  серце. Стискаю долоню і  різко  розжимаю.

— Викликали?- питаю, а час іде у  зворотному порядку. Я  напружена  до межі.

— Присідай, Віталіно, — все так  же ліниво  мовить декан. — Радий, що знайома з Матвієм Олександровичем. Він наш колишній випускник і  зараз шукає помічника на розробку нового проєкту. Я вирішив  запропонувати твою кандидатуру.

— Мою? -  видихаю, не вірячи вухам.

— Залишу вас  на кілька хвилин,  так би мовити, для  співбесіди. Мені потрібно  на кафедру.

Так же швидко  Іванович  збирає  свої теки і поспіхом зникає в коридорі. Я   тільки зніяковіло кліпаю очима  на   Матвія. Той  знизує плечима.

— Бачив  твою заліковку.  В тебе  хороші  результати.

— Я  старанна,  — впевнено відповідаю. Голос звучить твердо,   безкомпромісно.  Мабуть, гіркота  минулого додає йому сталевих ноток. Він опиняється  поруч  та  обережно кладе на мої плечі  гарячі  долоні. Я ніби приростаю  до землі.

— Колись я  обіцяв місце в  моїй фірмі. Пропозиція в силі. Я шукаю помічника, і  дуже хочу, щоб  ти погодилась.

Слова   медом   ллються  з  ледь розтулених вуст.  Жадібно  насолоджуюсь  знайомою хрипотою,  милуюсь легкою  щетиною і  понад усе боюсь  подивитись в  сині очі, в  котрих я  - все та   юна дівчинка з фотогенічною  пам’яттю.

Видихаю.  Гаряче повітря  лоскоче  клаптик оголеної шкіри на його грудях і  Гданський  помітно напружується.

Частина  Віталіни плеще в долоньки, інша закликає  не наступати на ті самі граблі. Що обрати? Такі  чоловіки не чекатимуть  довго відповіді. З університету він  вийде з помічником. Якщо не я, то Павло.

Добиває:

—  Я шукаю  хороші, нестандартні  ідеї для  одного задуму.  Вигадаєш – і отримаєш  одразу першокласну    вакансію, якщо, звісно,  не  захочеш працювати зі   мною близько.

Тонкі пальці  обхоплюють  локон і  бережно  намотують. А я  таю. Таю як  пломбір. Таю як чотири роки тому.

Ох,  здається,   я  не з тих людей, які  обходяться  одним забоєм на лобі. Для  себе я  прийняла  рішення. Залишилось  обіграти Гданського, аби  моя  згода  не видавалась результатом  його  чоловічої харизми.

— Мої  принципи  змінились,  - роблю крок  вбіг і  боковим  зором  ловлю  тінь здивування на  аристократичному  обличчі. Його  кадик ворухнувся. — Мене цікавить робота і  нічого більше. Робота із  високою  зарплатнею та можливістю кар’єрного росту.

— Я  знаю твої можливості. Впевнений,  заслуговуєш гідної оплати праці.

Хитрить. Потрібно  відразу  розставити пріоритети.

— Жодних  брудних натяків. Це друга  вимога. І  враховуючи твої пріоритети,  переконана,  що  ми почули один одного.

Скептично киває головою.  На язику крутиться гостре слівце,  але він вчасно стримується. У Матвія  дзвонить телефон, проте хлопець його ігнорує, вивчаючи мене.

— Згода, — несподівано простягає руку. — Можемо  зараз поїхати в офіс  і обговорити деталі контракту. І проєкту звісно.

— Добре,  — тисну у відповідь. — Але офіційно я  зможу приступити  лише після випуску.

Нас перебиває декан, який   завалюється в кабінет.  З його появою  зайвий  простір вмить  втрачається. Сканувавши ситуацію, прибулий  розцвітає в похвалі.

— Матвію Олександровичу, ви  зробили правильний вибір. А за вас, Віталіно, я  щиро радію. Хороший спеціаліст   завжди повинен  займати хороше місце.

Ми дякуємо,  прощаємось і  нарешті вдвох виходимо в коридор. Як сподівалась,   там чатує Таня, яка  підбадьорливо  підіймає  великий  палець догори, і  Павло. Останній  нагороджує  нашу компанію  зневажливим поглядом. Що ж, програвати  теж потрібно вміти.

— З випуску  не  був в  університеті,   — ділиться  думками вголос Ганський, коли ми плентаємось порожніми коридорами  до виходу. — Хоча  студентські  роки  часто згадую.

«А мене ти згадував? Чи тільки своїх довгоногих  красунь»?

Біля  центральних  дверей   ловлю своє  зображення у  величезному   дзеркалі. Не віриться,  що зараз йду  поруч  з Матвієм  до його  машини,   що працюватимемо разом, спілкуватимемось. Висока   шатенка в  дзеркалі видається  несміливою,  дещо сутулою для її зросту,  однак із   неймовірним передчуттям   на серці.

Гданський  галантно прочиняє  двері, пропускаючи вперед, а  я сміливо  відшукую   найдорожчий автомобіль перед навчальним  закладом. Впевнена, саме на такому  їздить мій  ідеал з минулого.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше