РОЗДІЛ 5 "Протест"

 —Мій  батько – доволі консервативна  людина. Брат вдався до нього,  - коротко посвячує в  особисте життя Матвій,  доки  їдемо в  ресторан за містом. Хлопець сам кермує, а я час від часу  ловлюсь на гадці,  що  спостерігаю за його пальцями – довгими, витонченими. Вони дуже красиві. — Я запропонував  модернізувати   нашу фірму, одна наткнувся  на  протест зі сторони  володільця контрольним пакетом акцій. Брат, як  генеральний  директор, також не підтримав  моєї пропозиції. Він вирішив, що ліпше розширити бізнес, ніж вкладати гроші вже у реальні  проєкти. Ситуація  переросла у конфлікт. Тоді  батько запропонував кожному з нас  розробити власну схему подальшого розвитку сімейного бізнесу. Власне, хто переможе, той посяде головне крісло   в  офісі.

— Я можу дізнатись, в чому полягала твоя концепція? – питаю,  затамувавши подих.

— Звісно. Сьогодні увечері поясню.

— Увечері? – мої  брови  злітають догори.

—  На твоїй електронці є  мій графік на сьогодні. Вікна на  роздуми над ідеями в  ньому немає. Тож залишається тільки ніч.

Ковтаю. Спиною чую десь пастку.

— Я попереджала  про особистий простір.

Хмикає  і  лукаво підморгує.

— У тебе дуже милий  особистий простір.

— Матвію, я серйозно.

Той картинно підіймає руки догори.

— Все-все, я  давно зрозумів. Ти дівчинка у  нас  серйозна.

Звісно, серйозна. Інакше вилечу з роботи, як тільки набридну бути   цікавою іграшкою.

«Серце на замок, Віталіно»!

Матвій в’їздить  на  обгороджену територію  пафосного, заміського  розважального комплексу, який цілком та повністю орієнтований на  багатих відвідувачів.  Виконаний у важких темно-зелених  тонах та  вишукано порослий плющем, він більше схожий на  древній  замок, ніж  на потребу сучасної цивілізації.

— Батько вирішив   на старості податись в  ресторатори. Зараз ми в його дітищі,  -  ділиться  таємницям своєї родини  хлопець.  Він галантно допомагає вийти із автівки,   по дорозі  до  центрального входу  підтримує за лікоть. На  подвір’ї помічаю ще кілька  дорогих  машин. 

Ввічливий адміністратор  проводить всередину будівлі. Мені аж дух  перехоплює від  ніжної  кольорової гами інтер’єру  та масивних білосніжних колон, що підпирають  височезну стелю.  Повсюди картини, чудернацькі ліплення і  дорогі меблі. Мабуть, якби президент захотів пообідати, ліпшого місця  годі  шукати.

Нас проводять до столика під вікном, за яким вже сидить сивочолий  чоловік. Він одразу піймається нам  на  зустріч. Обличчя у нього покрите сіткою дрібних зморшків, ті ж самі високі вилиці,  що в Матвія. Батько мого нового боса виглядає старшим свого віку. Ймовірно в  знаки  дались переживання і  турботи.

Олександр  вітає сина,  на мене дивитись з  байдужістю.

— Чому  не сам? -  питає, коли   присідаємо на місця. Від прямого питання ніяковію,  почуваючись не у своїй тарілці.

— Віталіна – моя помічниця.

— Те, що ти спиш з нею, не означає, що можеш тягнути на  сімейну зустріч,  -  бурчить старий,  а я  червонію до кінчиків  волосся.

— У нас виключно  ділові стосунки, - намагаюсь  виправдатись і стійко витримую важкий погляд  синіх, недовірливих очей.

— Давно зі шкільної лави?

—   Тільки закінчила магістратуру.

— І одразу в  особисті помічниці?

Нашу перепалку   вчасно перериває Матвій.

— Тату, заспокойся. Я  дівчину  знаю дуже давно. Ми  навчались в  одному університеті. Віта – найкраща на курсі.

— Що найкраща я  бачу,  але  надійних працівників потрібно обирати  за результатами сесій. 

— Я  саме це маю на увазі,  - заспокійливо кладе  свою долоню на його  руку  хлопець. Тільки зараз помічаю  приставлений  до стільця  ціпок з  хитромудрою дерев’яною ручкою з червоного  дерева.

— Як справи на фірмі? – цікавиться  старий, все ще невдоволено  зиркаючи в моєму напрямку. Здається,  тепер розумію, чому мій  керівник вирішив переодягнутись перед розмовою. У своєму  світлому  одязі я  не дуже відповідала статусу  скромної помічниці. Доведеться  розтратитись з авансу, який  вже перебував на моїй картці.

— Працюємо,  - якось  зніяковіло відповідає Гданський – молодший.

— Мені не подобаються твої постійні конфлікти з Тимуром. Він  - генеральний   директор, тому припини пхати палки в колеса і  змирись. Ліпше ви б навчились  жити мирно,  а не як кіт з собакою. Віталіно, у вас, до речі,  є брати чи сестри?

Заперечно хитаю головою, дивуючись несподіваній цікавості.

— Я  в мами одна. Батько помер, коли мені виповнився рік.

— Вибачте,  - промовив.

— Нічого.

Чоловіки одразу переходять на робочі теми. Їжу  ніхто не замовляє. Я уважно слухаю, деякі аспекти навіть записую у  блокнот. Через хвилин десять  двері ресторану знову прочиняються і  на мій  великий подив  всередину заходить Тимур.

— О, нарешті,  - радісно  зустрічає його  власник  закладу. Видно, що старшого сина він дуже любить і поважає. Темні очі  прибулого блискавично намацують мене. Звужуються.