Тобою бажана

РОЗДІЛ 6 "Спіймати сонце"

— Віталіно,  зайди, будь ласка,  у мій кабінет і  знайди на столі чорну теку. Перший документ сфотографуй та відправ  на  Вайбер. Терміново. Чекаю,  - голос  Матвія  не знає відмови. Я  за останніх два тижні  перетворилася  на логічне завершення його правої руки. За  досить короткий час мені  вдалося  розібратись в  усіх справах  фірми, вивчити купу документів,   запам’ятати сотні  облич працівників та партнерів. А  ще  я взялася  доводити  намір Гданського до  ідеалу. Слід визнати, ідея  шефа  мала  право на життя і  не виглядала такою безглуздою, як  малювали його родичі.   Ризиковано – так! Але сміливо!

—  Зараз зроблю,  - відповідаю та одразу крокую   з приймальні, яку  змушена ділити із Лізою. Не скажу,  що ми стали подругами, але у вороги  записуватися  до дівчини я  не прагну. Стосунки підтримуємо виключно робочі і  не більше. Зараз  дівчина перебуває на одному із поверхів офісу, займаючись черговим  дорученням  нашого боса. Тому я, зайшовши в кабінет Матвія,  залишаю двері  прочиненими навстіж.

Потрібну теку помічаю  одразу. Швидко справившись,  зазираю у вікно. Ранок видався  надзвичайно свіжим. Після   нічної зливи,  що рясно омила місто теплим літнім дощем, вулиці, дахи і навіть кожнісінький  листочок  на  деревах  супроти яскравого  небесного світила виблискують первозданною  чистотою. За  своєю зайнятістю я  зовсім  забула  про  довколишній світ, забула, як  це на хвилину зупинитись і  помилуватись  природою, як це банально перевести подих.

«Ці вихідні проведу спокійно, без звітів та паперів», - подумки обіцяю собі. Підходжу до вікна і у мене виникає нестримне бажання спіймати  сонячного зайчика, який  весело пострибує по  стіні. Я  прикладаю долоню до гарячого скла, закриваю   пальцями сонце і  воно не так  мружить очі. Відчуття, ніби вхопила увесь світ. Усміхаюсь, на повні груди вдихаю.

Вдихаю…

Простір повниться   неповторним ароматом  чоловічих парфумів,  змішаних із запахом  дорогих сигарет. Серце обривається,   бо знаю хто ховається  за спиною. Несподівано широка чоловіча  долоня  накриває мою руку. Зойкаю тихо-тихо, та  змоги вирватись чи  бодай  озирнутися  не має.

— Дозволь теж доторкнутись до сонця,  - хрипло промовляє Тимур. Ноги підкошуються і я  ось-ось впаду на долівку. Чоловік вчасно підтримує, і я  нарешті  повертаю голову.

Злегка відкриті  вуста, трішки вологі. Гаряче дихання,  доповнене  ментолом. Очі, глибокі, розумні і такі  темні,  що дух  забиває наче в  морозяну погоду. Він  близько. Заборонено близько. І я чую, як  шалено стукотить   життя в його грудях.

Секунда.

Довга, вічна  секунда.

Гданський  відпускає,  зробивши крок  назад.

— Дякую,  - таємниче говорить і  так  же беззвучно зникає з кабінету.

Фантом?

Вигадка втомленого мозку?

Навряд.  Рука  пам’ятає шершавість його  шкіри.

Кидаюсь у  приймальню. Лізи  немає,  тож  кілька хвилин спрагло п’ю холодну воду,  поступово  втихомирююсь,  нормалізую  дихання.

— Тимура слід остерігатись. Здається,  він  любитель грати в брудні ігри,  - стиха  повторюю.

В офісі,  з першого дня  моєї появи, літали  плітки про справжню ціль мого перебування в  цих стінах. Всі  знали,  що я  працюю над проєктом  модернізації, тоді як  другий помічник Тимура – Павло Данчук  мізкує над ідеями свого  безпосереднього керівника. Що ж сини Гданського   змагаються за владу. Тільки мені  зовсім  не  бажається  бути  в епіцентрі війни.

З коридору  доноситься стукіт каблуків. Я  швидко   ховаюсь  за комп’ютер, і як  завжди,  насуваю на обличчя  маску  світової зайнятості. Лізі  до мене  байдуже. Інколи дівчина відноситься так, наче помічниця Гданського  - річ в інтер’єрі. Її  нескінечні  телефонні розмови за відсутності  шефа  зводять з розуму. Та я   вимушена терпіти заради  шансу, який  підсунула  жартівниця-доля. Ось і  зараз її  ляпання язиком  бринять у повітря  важкими ляпасами по моїй  свідомості. Нагородивши мене  зверхнім поглядом, секретарка  падає   на стілець та  демонстративно обговорює  якусь  пікантну процедуру в  новому  салоні краси. На  щастя,  ситуацію, коли я  майже готова   горлопанити на колегу,  рятує  тітка, мамина  рідна сестра, яка всупереч  моїй  забороні набирає посеред робочого дня.  Проте,  я  зовсім не серджусь. Анастасія  - моя  щира  душа, з котрою стосунки підтримую кращі, ніж з ненькою. Щоправда, живемо ми в різних кінцях країни.

— Вітуся,   вибач  за дзвінок,  - заливається соловейком  родичка  по ту сторону  зв’язку.  — Я білет купила на потяг. Їду до вас  у  гості.  Зустрічайте через тиждень.

— Через тиждень?  - перепитую  схвильовано. Подумки підраховую дні  до презентації. Ймовірно тітка  прибуде вже після неї.

— Невчасно,  крихітко? Можу поміняти.

— Ні! Все  добре. Я  до того часу  встигну розібратись із завалом  на роботі. Хоч  погуляти  зможемо.

— Чудово!  Але в  тебе якийсь  голос напружений. Щось трапилось?

О, тітка як  ніхто відчуває  зміни мого настрою. Я  боязко озираюсь по сторонах, чи   ніде крадькома  не причаївся Гданський – старший.

— Дрібниці. Робочі  питання. Ти мені  обов’язково повідом про  прибуття   потяга.

— Не  затримуватиму,  та  коли з’явлюсь у вашому місті,  навіть  не думай виляти від питань,  - недвозначно говорить тітка. Я  хмикаю. Від такого  шпигуна спробуй  щось втаїти!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше