РОЗДІЛ 2 "Вишенька"

— Якщо затримаємось на десять хвилин, ризикуємо запізнитись  на  зустріч  з журналістом з «Ранкових новин»,  — монотонним голосом  промовляє  Павло та  листає  сторінки свого  чорного блокнота. — Ми не можемо собі цього дозволити,  адже з медійниками  заледве  домовились  за місяць  наперед.

Помічник  поправляє окуляри і  нарешті   несміливо дивиться в моєму напрямку,  очікуючи  легкого кивка голови, яким я  підтверджу заплановані рішення. Завжди стриманий  Данчук  — непробивний хлопець, а  ще без емоційний. Настільки холоднокровних  до почуттів я   раніше не зустрічав. Залізний,  одним словом. Цікаво, він зумисне  кожного ранку накручує себе   перед   дзеркалом до такого стану? Нетактовну усмішку давлю глибоким вдихом.

 —Ми встигнемо,  — врешті-решт вимовляю.

Прокашлююсь. А Павлик, як  звикли  називати в офісі  мою незмінну  тінь,  знову   потуплює очі й швидко шарудить паперами в  громіздкій теці, яку постійно  тягає за собою. Інколи мені здається,  чоловік носить у ній і відеокамеру, і  диктофон, і  ще якісь  шпигунські штучки. Хоча він  хлопчина непоганий. Головне працьовитий,  повністю відданий мені  і своєму бажанню  зайняти в  корпорації керівну посаду. Що ж  кесареві кесареве… Але то пізніше,  бо зараз  мені край потрібні розумні та  креативні мізки.

Виринає непроханий спогад. Образ Віталіни, яка колись працювала  помічницею мого брата,  завжди виникає перед очима невчасно.  Ось зараз,  мені необхідно  проаналізувати, чи варто укладати договір із субпідрядником,  розглянути його пропозицію, зважити всі «за» і  «проти», при цьому  зробити це в  рекордно короткі  часові рамки, а зрадницькі бажання  нашіптують дістати з кишені телефон та мільйонний раз поглянути на її фото.

— Приїхали,  —  повертає на світ Божий  скрипучий голос Павлика. Водій зупиняє під стінами  невеличкої споруди в  старій  частині міста. На фоні архітектурних пам’яток сучасна будівля виглядає впавши астероїдом в  квітучий  сад. — Мабуть, варто було попередити про ваш особистий візит.

— Зробимо сюрприз. Заодно проаналізуємо підґрунтя для  подальших відносин.

Охоронець вискакує першим, поспішає відкрити мені  дверцята.  Я  не звик  до побідного, але  статус вимагає. Тепер я  під  прицілом відеокамер, адже  перебуваю  на політичній  арені.  

 Впевненою ходою  прямою до центрального входу. Слідом  дріботить сутулий  помічник та  кілька  осіб супроводу:  два спеціаліста, юрист,  керівник відділу. Зайшовши в приміщення, одразу натикаюсь поглядом на  огрядного чоловіка з червоними щоками та дрібними краплинами роси на чолі, які він  швидко змахує носовою хусточкою.

Я так  розумію, перед мною  Анатолій Дмитрович —  керманич  фірми,  яка  три місяці  готувала проєкт спільної співпраці. Подавши руку  в  знак привітання, він   підтверджує мої здогади.

— Дуже радий,  що особисто  знайшли час  для зустрічі. Пройдемо в  конференц-зал, — промовляє господар та  рушає вперед до  сходів.

Озираюсь. Довколишня атмосфера справляє  гарне враження. Все лаконічно, гармонійно, і  стильно. Тобто  інтер’єр підтверджує статус   компанії та її директора.

— Я хотів  би спершу переговорити віч-на-віч,  — звертаюсь до Анатолія.

— Звісно,  —  ввічливо киває,  проводячи у простору приймальню. На  місці секретаря  —  порожньо. Добре, ніхто не буде заважати непотрібними пропозиціями кави та чаю. Данчук  залишається  за дверима. Опинившись у своєму кріслі,  чоловік  продовжує: — Якщо чесно, не очікував  на особисту зустріч.

— У мене запланована  ще одна подія у  вашому місті. Тому вирішив  одним махом вбити двох зайців, — відповідаю,  скануючи свого співрозмовника. Завжди важко  починати працювати з  новими людьми. Тим більше віддалено від  головного офісу.

— Затримаєтесь?

— Можливо,  — коротко відповідаю. —  Представте,  будь ласка, ваш проєкт.

—  У нас запланована презентація.  Працівник, який готував  документи,  детально розповість про задум і  його перспективи,  -  добродушно повідомляє Анатолій Дмитрович. Я суплюсь. Тому  він без зайвих слів  набирає на телефоні  чийсь номер.  — Принесіть папери у мій кабінет. Ні, лише  паперові носії,  — говорить у трубку.

Я  ковзаю поглядом на наручний  годинник. У мене в запасі  ще двадцять  хвилин, інакше жодним чином  не встигну на те кляте інтерв’ю. Презентацію нехай показують моїм підлеглим. Мабуть, невинний жест не тікає повз увагу   потенційного партнера.

— Віталіна швидко  введе вас у  курс  справи,  — говорить чоловік, а я  подумки  зриваюсь, як  вулкан. Ім’я  колись  бажаної дівчини  здається  особливим. 

Два роки я  болісно реагую на нього, кожного разу запевняючи себе: чи  мало на світі жінок, яких так  назвали  батьки? Ну, зайде зараз в кабінет довгонога  білявка чи  пишногруда брюнетка,  постукотить каблучками,  мило розповість  завчені на пам'ять положення. Жодна  працівниця  не  зрівняється з Віталіною. Тією дійсно розумною, обдарованою  дівчиною, яка  попалась в  помічниці Матвію, і яка, мабуть, вважаючи мене не достойним, втекла з готельного номера. Я думав про неї. І зараз думаю, доки очікую на прихід примарної ілюзії.

У двері несміливо стукають. Я  нетерпляче  вовтужусь на  стільці. Кожна моя хвилина  — на вагу золота, і я  не можу  витрачати свій час  даремно. Боковим  зором помічаю худорляву  фігурку. Неприязно (адже я  дуже поспішаю, а  та  що застигла на порозі, цього не розуміє), кидаю швидкий  погляд в  напрямку тієї самої Віталіни.