РОЗДІЛ 3 "Дивним чином"

Помітивши  широку фігуру Гданського, який  вибрався з автомобіля,    чимдуж чкурнула у свій кабінет,  аби хоч якось заспокоїти нервову систему. Весь  світ, який  ретельно вибудовувала навколо своєї осі, безжально падав брилами неприємностей. Порахувавши  десь до п’ятдесяти, я  була  спантеличена  дзвінком Анатолія Дмитровича. Сталось те, чого  боялась понад усе з моменту  появи кортежу Тимура поблизу фірми. Викликали для ознайомлення   потенційного партнера з проєктом. Звісно, якби на горизонті  плавала Алла,  мене не чіпали б. Можливо…

Рахую ще до десяти та, глибоко вдихнувши наче перед стрибком у   воду, я  направляюсь до   кабінету, де причаїлось моє минуле.

 Другий сюрприз чекає  на мене вже в приймальні  шефа.  Ім’я  тому сюрпризу… Гм… Як ліпше його назвати після подій  дворічної давності? Павло безапеляційно пізнає, хто проходить повз нього. Я не дивлюсь  на підлабузника  та нікчему, який незрозуміло чим  обпоїв мене на корпоративні. А що його рук справа  - годі сумніватись.

Високо піднявши голову, легкою ходою проходжу вперед. Він дивиться. Зіщулюється,  намагаючись сховатись за величезною текою на своїх колінах.

Я не  звертаю на гостя  жодної уваги, та  про себе роблю висновок, що Тимур далі продовжує працювати з цим негідником. Напевне не знає, яку підлість колись вчинив його підлеглий.

Прослизаю в кабінет  і тут моя  впевненість, весь запал і  тверда стриманість капітулюють. Ноги тремтять, як  в овечки, котру зараз  принесуть в  жертву.  Темні очі навпроти розширюються. Я  гублюся в їхньому горіховому відтінку, в  тій бурі, що клубочиться на  дні. Він  також мене впізнав. Й одразу оцінив. Але наступної миті Гданський, який  вільно розкинувся в  кріслі навпроти керівника, насуває на обличчя  маску повної байдужості. Тобто йому байдуже, що то я.  Бажана ним  дівчина, яка  по своїй довірливості випадково опинилась в його руках. В тому клятому номері.

Мені нічого  не залишається, як   прийняти нав’язані правила гри. Що ж, я  також тебе не знаю. Доведеться знайомитись знову.

Я  подаю теку і  терпляче застигаю в очікуванні  питань.  Знаючи все до найменшої коми,  можу знайти відповідь і дати чітке пояснення.

Вочевидь Тимур поспішає. Тож кілька хвилин мук — і  ми  знову розбіжимось в  різні кінці світу. Він у свою політику і сімю, я —  до донечки та Михайла.

  Наївна. Я таки наївна...

— Я передумав,  — оголошує смертний вирок моїм сподіванням  чоловік. — Залишаюсь на презентацію.

Світ повниться виключно чорними фарбами. Я  без того на межі. Як ще  провести захід? Шумно вдихаю повітря та  одразу осікаюсь. Не можна видавати  емоцій. Ніколи. Тимур  —  минуле, яке здатне позбавити  майбутнього.

— Чудово,  — розквітає в  улесливій усмішці  Анатолій, а тоді  звертається до мене: — Віталіно,  у вас все готово? Пан Гданський  поспішає.

— Авжеж, — кволо киваю у відповідь та  на  ватних ногах полишаю чоловічу компанію. Знову проходжу повз Данчука, але цієї  хвилини абсолютно все одно на  його  думки чи реакцію. Найбільше мене хвилює Гданський. 

 У конференц-залі шумно. Представники «Містбуду» і  наші працівники тримаються окремими купками, терпляче очікуючи вказівок згори.   Розмови точаться плавно, жодної напруги не відчувається. Тільки я  всередині киплю.

«Глибоко дихай. Ти  — професіонал. Думай про  завдання».

Звісно,  але образ  Гданського  душить,  змушує серце  вискакувати. Залізна броня  дає  тріщину.

Через кілька  хвилин до присутніх долучаються  Анатолій Дмитрович та  Тимур. Останній в  супроводі вірного пса – сірого  та  безколірного. При  спогляданні  Данчука до горла підкочується відраза.

Шеф очима  нащипує мої і  дає вказівку  починати.

Коли на екрані з’являються перші слайди, я  на щастя,   повністю  віддаюсь справі. Мої слова ллються, а  думки  — злагоджені. Стараюсь не дивитись  у крайній кут зали,  де  притих Гданський. Впевнена, чоловік  сканує мене поглядом, тому що буквально кожнісінький міліметр тіла обпікає гарячим вогнем.

Не витримую.  Кидаю  побіжний  погляд.

Темні озера зараз видаються  чорніше ночі, лякають, зазирають  під самісіньку шкіру.  В них читаю жвавий інтерес. Справжній та  неподільний. І він  лестить моєму  самолюбству. Мабуть, дивна реакція, та  пояснення їй не знаходжу  жодного. З глибини підіймається  хвилювання, тому поспішно зосереджуюсь на  презентації. Ще трішки і я  втечу. Нехай Анатолій  Дмитрович  доробляє справу до кінця.  Я  вже не хочу  ні підвищення,  ні  більшої зарплатні. Той дивний  блиск в очах мого минулого  не обіцяє хорошого фіналу. Чуття твердить, показна байдужість  — це лише пил, який приховує справжню  западню.

— Щиро дякуємо, пані Віталіно,  — звертається  керівник  по закінченню виступу.  Краєм ока помічаю, що Гданський підводиться і  прямує до виходу. Ось  так  просто без пояснень. Прекрасно розуміючи, хто господар ситуації,  чоловік  всім виглядом  показує свою значущість. За ним поспішає свити на чолі  з ненависним Павликом Данчуком. Вони йдуть. По-англійськи йдуть…

Анатолій Дмитрович  розчарований.  Без слів він, важко видихнувши, розводить руками і  знизує плечима.  Ніхто не розуміє, що сталось і чого чекати. Навіть я.

— Віто,  — нарешті відмирає  шеф, — коньяк будеш?