РОЗДІЛ 4 "Близькі родичі"

— Політика робить з тебе нудну людину. Ні, ти завжди був взірцем стриманості, креативності,  витримки, але  раніше  вмів  розслаблятись. Тимуре,  інколи  здається,  що ми тебе втрачаємо.

Посиденьки затягуються до пізньої ночі. Зокрема   випита доза алкоголю бере гору  над здатністю мислити логічно. Рот в  Матвія не  закривається. І що прикро, його  витівки підтримує решта друзів.  Регіт  вибуховою хвилею розноситься вітальнею. Брат стукає мене по плечі.

— Може ану його ті  високі пости. Ти ж нормальний мужик. Одружимо тебе вдруге  — дивись знову почнеш  нормально  жити.

— Припини,  — ліниво  зсуваю руку. Кепкування в  любого братика останнім  часом стали звичним способом поспілкуватись зі мною.   Це дратувало. Дуже.

Дивлюсь в  напівпорожню склянку. Бурштинова рідина виграє блискітками супроти  сотні  вогнів величезної підвісної люстри. У ній наче сховалось саме сонечко. Одним махом  долаю  залишки пекучої випивки. Я втомився. Перемовини, інтерв’ю,  фото сесії, а  ще бізнес на  моїх плечах,  - все це ноша, яку я  тягну  кожної хвилини,  незалежно від часу доби, пори року, бажання чи  небажання. Звісно, Матвій рветься отримати  кермо від  імперії, але батько  не довіряє йому на всі  сто відсотків,  щоб повністю  передати обов’язки  генерального директора. Вистачить, один раз братик  вже спробував себе в  головному кріслі. І що з того вийшло?  Шість місяців,  допоки я  перебував  закордоном,  холдингом  керував  тато, розгрібаючи  наслідки  роботи меншого чада. Це було два роки тому. Одразу  після того клятого  змагання я поїхав відкривати філію з нуля і затримався.

Тіло ломить  сон — безапеляційно та  швидко.

— Добре, хлопці,  мені час.

— Залишишся? – питає Матвій.

— Так. Піду в кабінет.

Останній  знову хмикає,   вкотре  придумавши черговий укол, але під моїм багатозначним поглядом закушує губу.

Попрощавшись з друзями, поволі  підіймаюсь  на  другий  поверх, де  займаю невеличку кімнату зі зручним диваном. Тут,  в шафі  є мій змінний одяг та  деякі речі особистої гігієни. Обводжу  поглядом інтер’єр. Кабінет —  далеко не спальня, та  пхатись в  такому стані  через   місто зовсім не хочу.

Завалившись у крісло, блаженно відкидаю голову на  м’яку  спинку.

Віта,  Віта, Віталіна...

Несподіванка так   несподіванка. І  де показалась? За шістсот кілометрів від наших країв. Одружена,  все така розумна й  незалежна.  Не впізнала мене. Ага! Звісно!

Ледь чутний  стук у двері  безкомпромісно розбиває мить. Віталіна тікає з уяви , натомість на порозі замальовується Марта. Невисока  блондинка з величезними очима,  кучерявим – кучерявим волоссям  до пояса,  тонким, гнучким станом і  безтурботною усмішкою  на обличчі. Марта — моя  шкільна  подруга  і  за сумісництвом колишня  дружина. Ми одружились, коли  нам виповнилось ледь по вісімнадцять. Дешеве вино  та смажена картопля   — ось увесь весільний  стіл двох студентів – першокурсників, котрі навіть  з великого кохання вступили до одного вишу. Батько довгий час  не  визнавав  шлюбу, та коли я   почав розбиратись  в тонкощах сімейного бізнесу, змінив думку, взявши під своє  крило.

Дітей  не було. І з часом  це зіграло ключову роль у наших стосунках. Ми віддалились один від одного. Поняття сім’ї перестало для нас існувати й  ми  повернулись на стадію шкільної дружби. Жили під одним дахом, бачили один в одному виключно товариша або жилетку для сліз. Три місяці  тому Марта попросила у мене розлучення, на що я  погодився. Але  поставив  одну умову — офіційно оголосити про подію лише після виборів.

Напевне, зараз колишня проситиме переглянути цей  невеличкий,  значний  пунктик. Думаю,   жінка нарешті  знайшла  достойного кандидата на  роль свого другого благовірного.

— Тимуре,  можна? —   несміливо  переступає з ноги на ногу.  На ній  легкий  спортивний костюм,  який  робить мою колишню  значно молодшою свого  віку. Красива жінка,  ефектна та  розумна.

— Звісно, Марто. Хлопці  зважають відпочивати?

— Ні,  – відмахнулась. — Я до тебе. Просто поговорити.

Вона м’яко ступає  високим килимом,  байдуже озирається, все так  повільно огинає  стіл та  зупиняється за моєю спиною. Гарячі  пальчики опускаються на  оголену шию,  уміло масажують. Я  не відсахуюсь. Мені потрібно розслабитись. Банально видихнути.

— Марто, ти хочеш переїхати? — запитую відверто. На мить  зупиняється.  Після  офіційного підписання паперів про розлучення, я , щоб нікого не компрометувати, перебрався в  батьків кабінет. Але відпускати   дружину не поспішав, бо розлучення могло негативно відзначитись на політичній кар’єрі.   —  Ми вже говорили про це. Потерпи.

— Що ти, я  все прекрасно розумію. Не турбуйся, бо я  жодним чином не підставлю тебе під удар.

— Дякую.

— Ти повернувся  з  відрядження занадто нервовим і  задумливим. Маєш проблеми?

Марта дивиться в  ціль. Тільки   не  поспішаю ділитись  внутрішніми  переживаннями.

Що казати,  я  втратив спокій з моменту зустрічі з Вишенькою. Кілька днів роздумував,  чи правильно вчини з дівчиною, коли без  жодного слова полишив  конференц-зал, чи добре продумав план за короткий час її виступу.

— Ні, все гаразд, все під контролем.