РОДІЛ 5 "Коли настає зима"

— Я  не поїду і крапка.

— Алла в лікарні, ти через незрозумілі причини  відмовляєшся  продовжувати роботу над  проєктом. Що мені залишається? А це єдина можливість  підписати договір з «Містбудом».

— Нічого, що тут у мене сім’я? Маленька дитина врешті-решт. Я  з ким її залишу? – лукавлю, б’ючи на  жалість. Анатолій  невдоволено  морщиться, від чого  на  чолі утворюються  глибокі хвильки. Ні, і  ще раз ні! Нехай мене звільнять, дадуть  неналежну  характеристику, але на повідцю в  Гданського  не піду. Ніколи!

— Всього два тижні, — не здається  шеф. —  Доопрацюєш  план з зразка, познайомишся  з новими  людьми. Проєкт за цією схемою вже працює і  ти наочно зможеш оцінити  всі його  плюси і  недоліки. Можливо,  внесеш  вагомі зміни.

— Я     свою думку висловила. Пошукайте когось іншого.

Чоловік глибоко затягує повітря, показуючи невдоволення  поведінкою підлеглого.

— Віто,   мені конче потрібний підпис Гданського на ось цих паперах. Інакше вилетиш з роботи,  — ричить, застосовуючи останні важелі впливу.  А моє горло здавлює  образа, адже  я  сумлінно працювала,   жертвувала сім’єю заради кар’єри, постійно залишаючись  доробляти хвости. І що отримую натомість? Погрози й  звільнення по статті?

— Це підло,  — випалюю, сміливо дивлячись   в  холодні, розлючені очі.

— У тебе є  день. Завтра вранці я  повинен відповісти Тимуру. Він вимагає   головного  розробника.

Дурепа!  Сама винна! Захотіла підвищення! Але ж хто знав,  що доля перетне мене із самим керманичем «Містбуду». Заперечно хитаю головою.  А що мені,  накажете, робити? Добровільно пхатися у пащу катові?

Натомість  міцно стискаю кулаки та під  знищувальним поглядом  Анатолія  капітулюю геть. Зараз  будь-які  вмовляння та  пояснення зайві.

Я тверда у своїх переконаннях. Нізащо не повернусь у рідне місто. Звісно сумую за мамою, але  відвідати її день-два це зовсім інше, ніж цілих півмісяця  провести в компанії батька  моєї дитини. Сумнівів немає, Тимур зумисне  виставив  свою пропозицію в такому світлі, щоб я  примчала до нього добровільно. Зараз! Тільки бантик рожевий  на голівці пов’яжу!  Пихчу  як стрий самовар, а опинившись на своєму робочому місці,  з жалем озираюсь. Мій кабінет. Улюблений до найменшої дрібнички. І  робота у мене улюблена. Полишати компанію  не  хочеться  до сліз. Однак Анатолій не потерпить мого зухвальства,  тож  гарантовано   підпише наказ про звільнення. Кров  пульсує у венах, розганяючи  страх перед майбутнім.

«Нічого. Михайло  на хорошій роботі. З часом  підшукаю щось». З цими невеселими думками   починаю збирати особисті речі.  Час усуватись з квадратних метрів. З важким серцем   підганяю документи на  передачу справ.  До  завершення  робочих годин  керівник  жодного разу не викликає до себе. Я  також сиджу наче миша — сумна і понура.

Вдома мене радісно зустрічають дві  улюблені дівчинки: тітка та  донечка. З порогу вловлюю неймовірний  аромат  свіжої випічки та   ще чогось смачненького, смаженого.  Маша  весело сміється,   дріботить по коридору і  одразу опиняється на руках. Дитячі обійми  щиро обхоплюють шию.

— Мамуся прийшла! – задоволено верещить мій янгол. У  легкому літньому комбінезоні та  з двома кучерявими хвостиками, доня схожа на  ожилу  лялечку. Чмокаю в акуратний носик. Красуня. Моя.

— Як твій  день пройшов. Була слухняною?  — зазираю в  горіхові очі.

— А ми молозиво їли. І тобі купили. І таткові!

—  О, як чудово. А татусь вдома?

— Ні, ще не було,  — здивовано розводить руками тітонька.  На її  квітному молодістю  обличчі  грає тривога. — Зазвичай  він першим повертається.

— Можливо, судове засідання затягнулось.  Таке інколи буває.

— І часто?

Михайло ніколи не подобався моїй рідні. Кидаю погляд на донечку і,  подарувавши крихітці ще один  поцілунок, мию руки та переодягаюсь у домашній  одяг. Поки роблю нехитрі маніпуляції,  набираю  чоловіка.  Після кількох гудків він  збиває дзвінок, а  в моєму серці  оселяється  неспокій. Прикрий, невизначений.

Я допомагаю  накрити на стіл, коли   на кухню  буквально залітає благовірний. Він сіяє яскравіше  бенгальського  вогника.  Вуста розтягнуті у якійсь бентежній   усмішці. Складається враження, що  виграв   мільйон, а   той  більше.

— Михайле? — здивовано підіймаю брову. Ми троє  скануємо  прибулого.

— Привіт, мої любі,   — захекано відповідає.  —  Віточко, можна тебе на хвилинку.   Потрібно вийти на вулицю.

Здивовано переглядаємось, а  чоловік нетерпляче  переступає з ноги на ногу. Навіть краватку розв’язав на  шиї. Ох,   поганий  знак!

— Ходімо, — мій голос тремтить.

Михайло поспіхом хапає за руку та тягне  з квартири.  Доки їдемо в ліфті,   він   глибоко дихає. Нервує, але  в той самий  час виглядає щасливим.

— Ти нічого не хочеш мені сказати? – зирю спідлоба. Серце калатає швидко-швидко. Чоловік раптово робить випад, вмить скоротивши крихітну відстань.  Я відчуваю на спині його гарячі долоні. Вони ковзають тілом,  наче  хоче взяти мене тут і  зараз. Спраглий поцілунок накриває вуста, а  я  не знаю що робити:  відповідати чи тікати?

— Сонечко,  — відсторонюється.  — Я  дуже тебе кохаю. І цей сюрприз для тебе.