РОЗДІЛ 7 "Правильні рішення"

Наступного дня   прокидаюсь з першим промінням сонця. Кидаю ображений погляд на частину ліжка, яку зайняв Михайло. Коли він повернувся,  не чула. Мабуть, виплакавши добрячу  порцію сліз, відключилась. Марійка  мирно спить в люльці. Я ніжно їй усміхаюсь. Заради донечки я  готова на все. Навіть полишити високооплачувану роботу,  але  дозволити їй страждати через кредити батьків  - ніколи. Я знаю, що сьогодні відповім Анатолію. Знаю і  серце моє  зривається з місця.

«Ти повинна  ризикнути. Заради подальшого спокійного  життя».

Вмившись, берусь збирати речі   доні, адже їй доведеться пожити в тітки все моє відрядження. Сукенки, футболки, штанці,  - все це акуратно розміщається в чималу валізу. Далі берусь збирати свій  одяг. Кидаю кілька  штанів і  блуз, одне плаття.  Нічого дефілювати перед Гданським. Ліпше  бути непомітною. Так безпечніше.

— Таки їдеш? — роздається  з ліжка сонний голос  чоловіка, на який  я  одразу озираюсь. Обіпершись на лікті, він    таранить  суровим  поглядом. Читаю  образу. Цікаво…

— А ти  залишив мені вибір? — не хочу  грубити, але  слова  набувають  характерного відтінку. Знову  розвертаюсь до комоду, і, вдаючи  байдужість, продовжую почате.

— Як з тобою важко,   - бурчить за спиною. Підводиться і  прямує до ванної кімнати,  а  я до донечки, яка вовтузиться у  своїй постельці. Янголятко, помітивши матусю, тягне ручки і мило посміхається. Маленька копія  Гданського.  Всередині світ обривається, бо  не маю уявлення,  як  ладнати з її батьком, як  знову зустрітись із Матвієм, як  не вбити  Данчука. Страх  підкошує ноги.

«Ти повинна бути сильною, твердою,  самостійною. Більше ніяких сліз,  якщо хочеш виграти війну».

З донею  снідаємо та  я  передзвонюю до  тітки. Остання рада нашому приїзду. Ось  хто-хто, а  вона у мене —  мирова жінка.

Викликаю таксі. Ми вже зібрані  та  чекаємо на порозі. Увесь цей час Михайло добросовісно ігнорує свою  сім’ю, переховуючись у ванній. Ми так  і  полишаємо квартиру не  попрощавшись. Що ж,  у кожного своя  правда і  свій вибір.

Дорогою  щебечу доні  про тривале розлучення, обіцяючи  ледь не зірку з неба дістати, аби лиш не  кривила  губенята  і  не рвала мені стривожену душу.  На щастя, в  помешканні  тітки  дівчинка  веселішає.

— Правильно,  що погодилась  на  поїздку,  — заспокоює  господиня,  з якою присіли  на доріжку. —  З мамою трішки побудеш, з друзями зустрінешся. А щодо братів Гданських. Ти доросла  жінка,  розберешся. Можливо зізнаєшся Тимуру , що он яка радість  у нього росте.

— Ніколи! У мене є Михайло.  У нас  хороша,  щаслива  родина.

— Авжеж. Така  міцна, що приїздиш на  таксі.

— У всіх бувають труднощі. І ми не виняток. Головне  не перевалювати   свої образи й помилки на інших.

— Золоті слова, та, на жаль їх не всі чують, — та помітивши мій пригнічений стан,  тітка поспішає  підбадьорити: — Глянь,  саме все вляжеться. Маєш рацію, інколи потрібно взяти тайм-аут аби подивитись на ситуацію під іншим кутом.  Сестрі привіт передавай. Підросте Машуня – всі разом гайнемо на гостину.

Тітка обіймає, ніжно торкається маківки, благословляє   на дорогу. З її вірою та силою легше. Сподіваюсь, вона  не дізнається про справжню причину моєї поїздки – кредит, який дамокловим мечем нависає над щасливим завтра.

— Удачі,   сонечко,  — чую з порогу і градус впевненості підскакує. Мабуть, я  роблю правильно.

 В офісі звична метушня. До Анатолія Дмитровича  йду неохоче. Що казати,  чоловік   прагне почути відповідь і для нього вона буде позитивною, тоді як мені   —  зашморг на  шию.

— Якщо прибула озвучити своє «ні»,  то ліпше почни з порогу,  — в  доброго дядечка  назовні проривається  пекуча гіркота. Шеф навіть не  підіймає очі від паперів,  настільки впевнений  в  негативності мого рішення.

—  Я  погоджусь,  - голос  чітко розрізає  напругу, яка вже почала клубочитись над  головами.  — Але за однієї умови.

 Анатолій  здивовано підводить очі, сканує  допитливим поглядом, намагається передбачити  вимогу.  Я  глибоко вдихаю. Якщо Тимуру Гданському  можна  диктувати свої вимоги,  тоді чому мені ні?