Тобою кохана

РОЗДІЛ 9 "Зустріч"

Вдаю зайнятість  глобальними справами,  а воно, дідько, ніяк не вдається. Матвій,   зайнявши розслаблену позу  в глибокому кріслі,  діловито  розмірковує  вголос:

 —Довір договір мені. Я  не гірше розбираюсь  в  тонкощах ремонтних робіт,  та і спеціаліста, як  ти казав,  направлять до нас наочно.  Ти міг би зайнятись  політичними гойдалками  без лишніх думок та хвилювань.

Авжеж! Зараз візьму і  передам тобі папери, справи і  Вишеньку на додачу. Хм… Цікаво, Віталіна випросила окремий кабінет. Напевне,  намагається відокремитись  від мене. Дівчина наївно не врахувала специфіку роботи. Я  особисто керую даним задумом і   буду з ним від  першого камінчика до червоної стрічки. Точно і безапеляційно.

— У тебе  весілля на носі. Що скаже прекрасна  Наталі, дізнавшись про спроби    запрягти новоспеченого жениха в  непроглядне ярмо нового проєкту?  Думаю,  вона  спопелить мене  поглядом глибоких очей,  - повільно розтягую відповідь, в якій  звучить і сарказм, і  гірка правда. Ніколи не думав, що брат поведеться  на ліплені губки, томливий погляд з-під  нарощених вій і  мінімум  мозків в  черепі. Наталка  -  майбутня  окраса  родини Гданських, точніше фальшива  перлина.  Важко видихаю.

— Одне   одному  не завада. В коханої ціла армія  подружок,  котрі  залюбки справляється з   поставленими  завданнями,  ліпше  кількох агенцій разом узятих,  — бурчить  брат.

— Тобі неймовірно пощастило,  — глушу усміх у  кутиках вуст,  на що  останній  нервово  перекладає ногу на  ногу.

Крадькома  поглядаю на наручний годинник. Майже дев’ята. Запізнюється? Раніше за Вишневою не помічався  подібних огріхів. У двері  несміливо стукають,  однак  це не вона. За роки співпраці я   добре вивчив  жести свого помічника.  Я не  помиляюсь, коли в дверному отворі з’являється  сірість – моя тінь Павлик.

Він  беззвучно проникає в кабінет та присідає  на стілець якомога  ближче до столу.  В німій тиші шурчить блокнотом.

— Анулюй на сьогодні всі  зустрічі. Я  зайнятий.  Знаю,   графік напружений,  але ти добре отримуєш, щоб  без ускладнень для мене  розгребти  цю гору.

— Але…

— Ніяких але. Вільний,  - виходить грубо і  нетактовно з мого боку,  проте  хлопець викликає у  мене відразу. Якби  не справлявся із своїми обов’язками на відмінно з  двома  плюсами, я   б залюбки звільнив його. Зараз  розкидатись кадрами я не можу, бо  знайти  подібну  тяглову коняку – складно. Не те слово.

Не встигає ступити кілька кроків   до виходу, як  у двері знову стукають – дещо несміливо, дещо сором’язливо, дещо таємниче. Присутні  повертають голову в  напрямку звука.

— Заходьте,  - вигукую,  наперед знаючи особу  гості.  Це вона.  Тільки вона.

Дверне полотно нарешті   відкривається,  впускаючи у заллятий ранковим сонцем  кабінет знайому  до  кожного вигину фігурку.  Віталіна вмить сканує  обстановку, бліді  щічки   спалахують ледь помітним рум’янцем. Ось так зразу з корабля  на бал. Потрапивши в кігті  трьох звірів, кожний з  який  бачить у ній  щось особисте та персональне, дівчина тримається  молодцем і  гідно підносить  аристократичну голівку. Сьогодні на  ній  легкий діловий костюм,  під котрим ховаються стрункі ніжки та красивої форми груденята (я  пам’ятаю які вони!). Волосся  зібране у високий пучок, на обличчі  - мінімум  макіяжу. Як не дивно, прибула  без підборів, але взуття її вишукане,  дороге. У руках тримає діловий портфель.

— Добрий день!  Не заважатиму?

— Радий  бачити, пані Віталіно. Проходьте. Якраз очікували на вас,  - відповідаю, сконцентрувавшись на  паперах. Виходить так собі.

Я  довго роздумував, що скажу при новому побаченні, яким чином  зустріну, що запропоную. Однак з її приходом всі  думки  розвіюються як дим.  Ми мовчки  займаємо попередню позицію — не знайомі і  крапка.

Невимушено повівши підборіддям дівчина акуратно присідає на  запропонований стілець. Западає  недолуга тиша.

— Віто! Яка неочікувана  поява. Що ти тут робиш? Здається,  два  роки тому ми про все поговорили? – зопалу кидає Матвій. Стриманість  - не його риса характеру. Слова неприємно  лоскотять  душу. Віталіна спочатку зирить на мене,  наче вичитує емоції  і  підбирає відповідно до ситуації слова, тоді ледь помітно здіймає брівку:

— Тимур Олександрович мене запросив для розв’язання питання  з приводу укладення договору. Дивно, що вас, Матвію  Олександровичу,  не поставили до відома,  - викарбовує кожнісіньке слівце. А тоді   знову розвертає голівку в  моєму напрямку. Я  застигаю  на   вродливому личку, яке час  тільки  прикрашає.  Скільки їй  зараз?  Двадцять чотири? Двадцять п’ять? —  Можемо приступати до обговорення  деталей?

Розігрувати байдужість стає все важче. Та й  зухвальство молодшого брата  недоречне, бо дівчина   такого ставлення дійсно не заслуговує.

— Окремий кабінет для вас готовий,  — чесно промовляю. Я  - сама ввічливість, благородство, витримка. Ніби  не в  моїй обіймах  була, ніби  не  я  рвав  серце спогадами про її усмішку,  шкіру,  запах.

Несподівано до нас  долучається Павло. 

— Але вільних кабінетів  немає!

Змірюю його важким  поглядом. Ну що за?

—Ходімо,  Павлику, — рятує ситуацію   любий  братик.  — Дорослі,  самі розберуться.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше