РОЗДІЛ 10 "Враження"

Читач  відкритих  книг нарешті полишає  мої квадратні метри  і  простір враз повниться  свободою та  спокоєм.  У цілковитій   тиші тільки зраднице серце б’ється   шалено.    Якщо не навчусь тамувати емоції в  присутності Тимура,   ризикую  допустити чоловіка  на крок  ближче  до   таємниці.

Та розслаблятись ніколи.  Через кілька хвилин  роздається стукіт у  двері. Не дочекавшись  запрошення, у приміщення  заходить Данчук. В руках -  стопка документів.

— Ось Тимур Олександрович  просив  передати,  —  вимовляє спокійним тоном. Я  змірюю  хлопця  з голови до ніг. Змінився? Аніскілечки! Все той підлабузник   та  шукач  персональної вигоди. Далі прибулий  нахабно розглядає  кабінет та  додає: — Раніше тут  бухгалтерія  сиділа.

— Я  не займу  довго їхню територію. Мій  візит  —  короткостроковий,   —  пояснюю  аби швидше спекатись настиру.  – Тож можеш так і  передати своїм дівчатам. Нехай розслабляться,  причин нервувати немає.

Хмикає. Вкладає  руки в  кишені, зверхньо дивиться.

— Та ніхто не нервує,  — говорить похапливо. — Просто дивна  поведінка керівника   насторожує.

— І знову заспокою. Ні  з тобою, ні  будь-ким іншим я  не  збираюся  обговорювати  подібні теми. У тебе все?

Ні,  між  нами не може бути дружби . Жодної . У Павлі  я  бачу   перепону,  підводний айсберг  на  шляху  до своєї цілі. Він нього  очікуй чого завгодно.

Таких ворогів  ліпше тримати  на віддалі.

Данчук киває,  надто приголомшений  відкритою зневагою.

— У разі чого  - звертайся, — бубнить під ніс.

—  Гарного дня. Продуктивного.

Не зважаючи  на колишнього однокурсника,  який   застиг в нерішучості,   берусь  вивчати принесені  документи.

Данчук, крутнувшись на каблуках, іде геть.

— Ще Матвія  не вистачало для повної комплектності,  —  кидаю тому вслід,  сподіваючись , що не почує.     

Наступна  година пробігає швидко. Я  лише склала   приблизне уявлення  про  інноваційні  технології, як отримала на  телефон   сповіщення  з невідомого номера.

«Виходьте. Я очікую   на зупинці біля офісу».

Без зайвих пояснень відомо власника  повідомлення. Підписати контакт  чи ні? Ще раз пробігаю очима  по  символах і  приймаю рішення  жодним чином  не зберігати  дані. Зі шкури вилізу,  але до Тимура  не буду дзвонити. Навіть в  разі всесвітнього  потопу.

Швидко зібравшись,  спускаюсь сходовими маршами  в спеку  літа. Гаряче повітря,  пропахле асфальтом,  безжально вривається в груди. Зізнаюсь чесно: їхати на об’єкт не хочу. Зараз би в скверик  на  лавочку. Купити морозиво і  зателефонувати   до тітоньки. За сотні кілометрів  розлука  з кровиночкою  особливо відчутна. Ох! Як протриматись  до вечора і  вже вдома  набрати  знайомі  напам'ять цифри?

На вулиці  озираюсь. Повсюди величезна кількість  автомобілів. Який  з них належить Гданському – старшому, уявлення  не маю. Ситуацію рятує Тимур,  що    несподівано  озивається  позаду мене:

—  Чудово, що вже чекаєте. У нас  обмаль часу, а  дорога  далека.

— Далека? Тобто ми  їдемо за місто? — перепитую  з нотками хвилювання.  Перебувати в компанії Гданського більше години явно не входить у  мої плани.

— Доведеться  пізнати всю красу доріг, які  побудували до  нас, — хижо посміхається та  пройшовши повз, зупиняється  біля чорної красуні – неймовірної «Ауді», яку, мабуть, тільки придбав.  Чоловік  галантно прочиняє   передні пасажирські  дверцята.  Ми їдемо удвох?  Чи я  чогось не розумію. Стоп! Може  хоч Павлика візьмемо?

Я переминаюсь з  ноги на ногу. Тимур демонстративно закатує очі, стукаючи  пальцем   об циферблат  наручного  годинника. Час   - його одиниця виміру. Так, Віто,  спокійно. Не  тіш його  пихате самолюбство.

— Дякую, — стримано  кидаю й  забираюся в тісну лялечку. У салоні  дуже компактно. Настільки компактно,  що  дихання  Тимура буквально  розбивається  об мене.

— Пристебни, будь ласка,  ремінець безпеки.  Я  не  ганяю,  але   правил  намагаюсь  дотримуватись,   — просить  власник автомобіля і  на тому наша розмова зупиняється,  тому  що діставши із сумочки  гарнітуру,  вмикаю  музику, при цьому всім виглядом висловлюю  небажання  пускати Гданського на територію свого світу. Поступово ми розслабляємось , а  постійні співи у вухах набридають. Десь через годину  з моменту  полишення  міста  виймаю навушники. Жест  не проходить повз мого водія. Здається,  чоловік чекав цієї миті,  бо починає розпитувати.

— Ти в  мами зупинилась?

Його перепади на «ти» дратують. То  офіційно дотримується субординації,    то звертається у спрощеній формі, що  на такій  мінімальній території  звучить… інтимно,  принаймні з його  чітко окреслених губ. Розмову  потрібно підтримати,  тому  якомога  серйознішим тоном відказую:

— Так. На жаль,  постійна зайнятість  не дозволяє часто навідуватись до неї. В місті  я -   рідкий  гість. Але зараз маю можливість побути з ненькою.

— Як самопочуття. Хворіє?

— Трішки здалась. Мабуть, моя вина. Занадто рідко приїжджаю,  - відверто зізнаюсь,  роздивляючись  однотонний пейзаж за вікном.     Лісосмуга біжить нескінченною вервечкою кущів  та  дерев. Дорожнє покриття  справді погани. Час від час Тимура  маневрує посеред  численних вибоїн і  в  такі  миті  мене   постійно відкидає в   його  бік. Ось і  зараз доторкнувшись  до  широкого плеча,   чимдуж відсахуюсь.