Тобою кохана

РОЗДІЛ 12 "Мости"

— Можемо затриматись  ще на  годину? – несподівано  запитує Тимур,  коли  полишаємо  територію його дітища.  Сонце  грайливо  зависає над кронами дерев, і я  розумію, якщо погоджусь — додому потраплю пізно вночі.  А  заїздити з Гданським ще кудись,  окрім   робочих справ, я  собі не дозволю.

 —Ми  ж  наче розв’язали всі питання? – цікавлюсь, міцно стискаючи  теку з документами, які  взяла  на   виробництві. У ній все  необхідне для доповнення  мого проекту.

—  Я хочу  знову  тебе вразити,  —  лукаво примружує очі  чоловік.  Його голова  ледь нахилена в  моєму напрямку,  тому  чітко помічаю  сіпання кадика. —  Компанія «Містбуд»   неподалік звідси має ще один об’єкт. Цікавіший,  ніж   будівництво  автодороги.

Я  здивовано зводжу  брови. Дійсно,  Гданський вміє  підігріти інтерес.

— То як?  - продовжує, зупинивши автівку  біля того самого обшарпаного  кафе.

— Відкрийте  завісу – і обіцяю подумати.

— Ну,    перша і єдина підказка  схована  у назві  холдингу.

Не  потрібно володіти  надзвичайними логічними  здібностями,  щоб одразу зрозуміти  натяк. Я навіть розвертаюсь у пів оберта   до співрозмовника.

— Ви реконструюєте мости?

— А ти знову почала викати.  Мені  не подобається, як  з твоїх вуст  злітає  ця  офіційність.

Близько. Занадто близько.  Наші обличчя  на  одному  рівні. Очі в  очі. Дихання в  унісон.

Продираю  горло та  різко  відсахуюсь,  стискаючи  з  новою силою  теку,  наче рятівний круг.  Гданський  безжально підкупляє своєю турботою. Доволі  м’яко пропонує:

— Зателефонуй  мамі й повідом, що  повернешся  пізніше, ніж думала. Повір,  такого масштабу  робіт ти ще не бачила.

—   Сумніваюсь, що в цих краях є міст Патона,   —  ріжу замість коректної відповіді.  Тимур  розпливається в  усмішці,  вочевидь мотивуючи  мій  докір як  спробу захиститись від його настирливості.

— Ти маєш рацію,  та  все ж таки, погоджуйся. Протягом наступних  двох тижнів не матимемо  змоги навідатись у ці місця.  У мене  занадто напружений графік.

Сказані слова  викликають в  душі тінь  сумнівів.  Якщо справді такий  зайнятий,  то як вдалось вибратись  сьогодні?  Ні! Втримати мій  язик  за  зубами  неможливо. 

— Зізнайтесь,   поїздку  на завод спеціально скоригували? Через  мене?

— Віто,  —  чомусь  запинається  на моєму імені,   —  для мене  робота  - складова життя. Погоджуйся  швидше, а   то  вільного часу  у нас мало.

Уникає  прямого  пояснення. Грізний  рев  двигуна   доповнює  вимогливі нотки в  голосі чоловіка, який своїми  навідними твердженнями   позбавляє можливості сказати ні.  І я,  не  владна над своїми   бажаннями,  мовчки киваю головою. Дізнатись  щось нове про стратегічного партнера, з  яким з дня  на  день укладеш договір,  завжди корисно. Виключно цим я  пояснюю свою  згоду.

— Чудово,  —  тільки й вимовляє Тимур.  Він вмикає   приймач. Салон наповнює  легка  композиція у  виконанні  україномовного гурту. Звучить красиво, і слова  мають зміст.

На дорогу витрачаємо  хвилин  п’ятнадцять.  Здалеку помічаю   затор  - довгий і протяжний. Здається, автомобілі  пропускають по черзі  з обох проїзних частин. Попереду  блимають ліхтарі світлофору.

Тимур нервово постукує пальцями по шкіряному кермі. Схоже, тут затримаємось  на довше, ніж   хотілось.

Машини тягнуться  повільно, та  коли врешті   наближаємось  до  мосту, я  ахкаю  від захоплення. Не можу втриматись від  захвату, який  викликають картини довкола.

Річка. Вона  безмежна  і  широка  як саме море.  А  ще спокійна,   лагідна,  блакитна, як  небо,  що  відбивається у її водах. Ліворуч   —  неосяжна, праворуч – річище  менше,  і   на відстані  близько   ста  метрів  майорить  ще один міст.  Тобто  водну красу  перетинає два  брати. По молодшому,  зведеному  відносно  недавно, їздять транспортні засоби,  по іншому  - виключно рухаються пішоходи та власники   скутерів.  Старий міст заворожує. Порослий  розлогими вербами, він ховає  за собою  продовження  безмірної водойми,   на віддалених  берегах якої  видніються  будинки. Помітивши моє захоплення,  Тимур  поспішає пояснити:

— Це Південний Буг. На його сторонах розкинулось невеличке містечко. Ми виграли   грант  на реконструкцію цього моста – велетня. Доволі успішно працюємо вже місяць.   Зараз зупинимось і  ти зможеш добре роздивитись, скільком  місцевим людям наш холдинг  дав роботу.  Нехай тимчасову,  але високооплачувану.

Тимур пишається своїми  досягненням,  бо справді  є чим.  Сховавши машину під тінню  старезних дерев, які  рясно обсипали  берегову лінію  над  водосховищем,   ми виходимо  до робітників.    Свіже повітря,  пропахле  природним   ароматом річки,   вривається в  груди. До нього  потрібно звикнути,  та мені  подобається.

Літній чоловік,  з пофарбованими сивиною скронями та  зодягнений  в  робочу одіж, супроводжує наш дует  до широкого  дерев’яного  столу,  що примостився  поруч  металевого  вагончика,  у якому, ймовірно і  мешкають  приїжджі   робітники.  Наступної миті  з’являються   креслення і  підтверджуючи документи по виконаних  роботах. Тимур  ставить  суто  конкретні питання,  на які вимагає аналогічних  швидких відповідей. І йому відповідають  -  безапеляційно,  розумно,  докладно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше