Тобою кохана

РОЗДІЛ 15 "Маленький секрет"

— Танечко, не віриться,  що  зустрілись. Стільки  років  пройшло?

— Ага, — хмикає університетська  подруга,  потягуючи через соломинку молочний коктейль. — Тому  ти просто  зобов’язана    приїхати завтра  до  нас. Мій  Сікорський    завжди радий гостям, особливо хорошим  друзям.  Він тобі  обов’язково сподобається.

Я  шумно затягую  повітря  ніздрями, і  єство  одразу наповнює  аромат свіжої випічки. Кав’ярня  за кілька кварталів  від  офісу   —  рекомендація Тані. Схоже, її відкрили нещодавно,  бо  ремонт у ніжних, пастельних тонах явно  світиться  новизною.

Я вже встигала  прискіпливо   роздивитися  подругу  дитинства і   з радістю відмітити,  що та   ніскілечки  не  змінилась. Хіба з’явився величенький  животик. Так десь, на місяць восьмий. У всьому  іншому   дівчина  залишилась вірною собі: широка усмішка,  завжди  хороший настрій  і  непереможна  віра в перемогу.

 Зовсім  скоро  їй  народжувати.  Танечка, обравши  чималу кількість порцій   із розділу «Тістечка», в перервах на слова активно  поглинає солодощі. Апетит у  неї ще той.

— Донечка у Сікорського буде,  ось і тягне на  щось  калорійне, — невимушено  знизує плечима,  мабуть, розгледівши мою  надмірну спостережливість. —  По обличчю читаю,  що хочеш відмовитись від  запрошення. Не вигадуй. Буде весь  бомонд міста і не тільки. З кимось познайомишся, когось давно забутого зустрінеш.

— До мене чоловік  завтра  приїздить. Планували побути вдвох.

— Ох, я  тебе прошу,  — картино сплескує  долонями  знайома. — Звісно добре, що є романтика і подібні справи. Але громадським життям потрібно жити.  Приходьте вдвох,  заодно познайомимось.

— Обіцяти  не буду. Але  постараємось.

— Тоді тримай два  запрошення, бо інакше не пропустить  пост  охорони, —з цими словами Таня простягає мені   світло-сіру  картку із зазначенням свята   та підписом його винуватця. — Не вагайся, обіцяю офіційну помпезність  розбавити оригінальним шоу.

— Заінтригувала, люба, — чесно зізнаюся, вбиваючи внутрішні вагання. — Спробую вмовити Михайла.

Обідньої перерви замало, аби  вдосталь  наговоритися і  згадати  студентські  роки, а  ще поділитися  подіям  дорослого життя.  З твердою думкою,  що все-таки  знайду можливість потрапити  на свято,  відправляюсь  назад в  офіс.

Крокуючи коридорами,  крадькома  озираюся  в  пошуках Тимура.  За своїми турботами  та  планами  я  зовсім  забула  про постраждалого хлопчик, а   Гданський  записував  номер його  лікаря. Потрібно дізнатись,  можливо, малому  необхідна фінансова  допомога чи  моральна підтримка. Він пережив  чималий  стрес, в той самий час коли  батькам  байдуже до власного  дитяти.

 Безперешкодно дістаюсь приймальні головного  керманича «Містбуду». Дідько! Чуття  підказує, що зараз Гданський витлумачить мій  прихід  на власний  розсуд,  точніше  згадає  ночівлю на  моєму   дивані. Я  волію   забути раз і  назавжди цей випадок, який  аж  ніяк  не повинен стати відомим широкому  загалу,  зокрема благовірному. Якщо Михайло дізнається,  однозначно розгориться скандал. А от мамі, здається, нічний  гість  більше до душі, ніж рідний  зять.

З цими невеселими  розмірковуваннями  застигаю біля столу  секретаря, яка  неохоче звертається:

— Тимур Олександрович  зараз зайнятий. Але я   повідомлю  про ваш прихід.  

— Я  зачекаю. Ні,  підійду пізніше,  - швидко  змінюю  плани, готова   розвернутись. Однак наступні слова  дівчини  змушують  завмерти від несподіванки.

— Особисте  розпорядження керівника,  щоб про ваше бажання  відвідати його, попереджати негайно.

В інтонації секретаря  звучать  пафосні, насмішкуваті  нотки. Тонкі вуста,   підфарбовані насиченою червоною помадою,  розквітають  в зухвалій усмішці, а серце  моє  боляче  стискається в  грудочку. Невже я  дала  привід  для  пліток  про службовий  роман з Гданським-старшим?

Мабуть…

Намагаюсь  якомога  спокійніше відповісти  та  голос мій  зрадницьки  тремтить:

— Розв’яжемо   питання в  телефонному режимі. Дякую.

Роблю  кілька крокі. Двері  за спиною зі скрипом  відчиняються.  Слідом хтось рухається.  Чомусь тремчу. З останніх  сил  намагаюсь виглядати природно,  невимушено,  головне – спокійно.  Сильна чоловіча  рука  наздоганяє в  коридорі, боляче  хапаючи  за лікоть. Мить – я  розвернута  обличчям   до  Данчука. Спиною  біжить  холодок.  Колючий  погляд  сканує  моє  лице,  повільно сковзає по  вустах. Помічаю, як  інтенсивно  сіпається  кадик мого колишнього однокурсника.

— Чого тобі? —серджусь. —  Відпусти негайно.

Інстинктивно озираюсь  довкола. Рядові працівники  повільно проходять повз,  вдаючи  повну  байдужість   до нас.

— Закричиш, Вишенько? — скреготить зубами Павло. Його поведінка  дратує і  водночас  лякає.

— Ти  щось  плутаєш. Чого  тобі?  Мені ніколи.

—  Знайдеш час, якщо не  хочеш проблем  на голову. Нових проблем. Чи  гадаєш,  що я  нічого не знаю про твій  маленький   секретик. Зовсім  маленький. Скільки   Маші? Майже два?

 

 

 

  




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше