Тобою кохана

РОЗДІЛ 16 "Коли неможливо"

Сьогоднішній  день належить  до тих  миттєвостей, які  докорінно змінюють життя. Мабуть, нахабна усмішка Данчука, впевненість у своїй  неперевершеності назавжди  залишаться у моїй пам’яті.

Присутня у ногах скам’янілість поступово  передається  по тілу.  Все, що можу – швидко кліпати очима.

— Ходімо поговоримо,— знову проявляє ініціативу Павлик, ледь штовхаючи мене вперед. — Зайві вуха  нам не потрібні. Правда?

«Заспокойся, Віто. Не дозволяй  негіднику загнати тебе в глухий кут».

Глибоко  дихаю, аби  зупинити шалене серцебиття, і  пришвидшую ходу. Коли добираємось мого кабінету, я вже майже спокійна. Данчуку  щось потрібно і  заради  того чогось  він мовчатиме. Питання  полягатиме в цінні.

— Я  уважно слухаю, — промовляю твердим голосом і  схрещую  руки на грудях. Стегнами спираюсь на письмовий стіл. Я відверто дивлюсь супротивнику у вічі.

Павло падає у крісло для відвідувачів, кладе на ноги свою улюблену чорну теку і невиправдано довго у ній  нишпорить. Нарешті на  світ з’являється прозорий файл  із скупим вмістом у кілька  аркушів.

—  Мій  знайомий  працює в  поліції і  згодився мені  зробити невеличку послугу, як  тільки ти прибула в  холдинг.  Зізнаюсь  чесно,   я    розмірковував, що насправді змусило тебе полишити  співпрацю з Матвієм Гданським і  надовго  зникнути  з  міста. Точніше, на роки. І яким  же було моє здивування, коли я  отримав  ось  таку інформацію. Виявляється,  завжди правильна  Віталіна Вишнева  несподівано стала мамою. І її  дитина  на диво схожа з  Тимуром Олександровичем. Збіг? Не  думаю. А  ще більше здивувало, що рідний  татусь навіть не  здогадується  про  існування його кровиночки. І  знову гадка. Мабуть,  Віталіна Вишнева  не  бажає, аби  він про це дізнався.

Кожне наступне слово все більше  потрапляє в ціль.  Та, на щастя,  життя мене   загартувало від таких нелюдів, як  Данчук.

— Павле, ти надумав  шантажувати мене? Якщо  хочеш грошей, то  мав би дізнатись,  що величезними статками я  не володію. З іншої сторони це все  лише твої божевільні домисли. Жодного  документального підтвердження  батьківства Гданського не маєш. Тому, попрошу покинути мій кабінет. Вистачить цирку. І до речі,  скажи дякую,  що два роки тому  я  не ввернулась до правоохоронців  з приводу  мого отруєння. Чи ти  думаєш, я  не здогадаюсь про твою підступну витівку.

На  долю секунди у вузьких оченятах проскакує тінь страху. Чоловік поспішає  її приховати  за  безтурботним смішком.

— По перше, ти нічого не доведеш,  - навіть не пробує заперечити  факт. — По друге,  Гданському не проблема  зробити  експертизу ДНК. І  тоді…  Жодні  спроби не втримають батька,  щоб  отримати право  виховувати свою  доньку.

Я  міцно стискаю кулаки,  що не проходить повз увагу  опонента, і  він  знов  єхидно розпливається  у  самовдоволеній  посмішці.  

— Не хвилюйся так, Вишенько. Я вмію тримати  язик  за зубами, особливо коли мені це вигідно. Дуже вигідно.

— Що хочеш?

— Щоб  «Містбуд» не уклав  договір з твоїм керівництвом і  ти раз і  назавжди  зникла з життя  Гданського.

Тепер моя  черга  хмикати.

— Я  сама  рада  не бачити Тимура.

— Рада? Тоді чому  ти постійно крутишся біля нього? Погоджуєшся на зустрічі, змушуєш бігати біля  своїх ніг собачкою?

Данчук  бачить в мені конкурента. Боїться,  що коли  зближусь з Тимуром, то   розповім  про  підлість, яку він вчинив,  і його виженуть на всі чотири сторони без хороших  характеристик і веселих перспектив.

— Я  нікого не прагну втримати поруч  себе. Нікого. Можеш спати спокійно. А договір  таки підпишеться,   хочеш ти того чи ні.

На жаль, мене не чують. Павло повільно зводиться  на ноги,  і  в його поставі стільки ненависті й  рішучості,  що я  задумуюсь  над поспішністю відповіді.

— Ти мене не зрозуміла.  У  разі скріплення  домовленостей,  ці папери  обов’язково опиняться  на  столі Тимура.

— В чому  твоя  вигода? — я  пробую дістати підтвердження своїх здогадів з його вуст.

Хмикає. Змірює важким  поглядом.

— Сподівався, ти розумніша. Я  попередив.

Чоловік  ховає  документи в теку і  зникає  за дверима.  Тепер  в кабінеті я  нарешті сама. Завалююсь в крісло. Небо!  Навіщо я  приїхала в це місто? Навіщо  потривожила  минуле, яке  стільки часу  намагалась  похоронити у своїй  пам’яті?

— Хотіла  перестрахуватись? Думала  отримати високооплачувану посаду, аби забезпечити фінансову  незалежність собі і  донечці? — вимовляю вголос сама до себе і спересердя гупаю  кулаком  по столі.  

Відкидаю  голову,  ладна завити від безвиході. Якщо послухаю Павла,   не  бачити  мені  крісла  заступника, як  власних вух  без  дзеркала.  У разі відмови – втрачу спокій,  бо Машку я  нікому  не віддам.

Сльози    самі  котяться  по  щоках,  душа кривиться від  складного вибору. Я  не знаю як чинити. І це вбиває найбільше.

Від задуми вириває  дзвінок мольного телефону. На екрані висвітлюється фото  Михайла і  його номер.

Глибоко вдихаю. Всередині   новою хвилею  відзивається розпач, але   ділитися  проблемами  такого масштабу з благовірними не варто.   Перш ніж   підійняти трубку, вимушено посміхаюсь  до себе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше