Точка неповернення

10. Джура і Залізний та графік

Керуючий у два кроки подолав відстань, що їх розділяла, і вчепився у барки Марку. Поволік його попід стіну і притиснув за горло.

– Що ти тут робиш? – шипів, плюючися слиною. – Знущатися прийшов?

– Руки геть, рядовий! – гаркнув Марк, скидаючи залізні лещата.

Чоловік на автоматі послухався, відпустив, та одразу стиснув кулаки, готовий бити.

– Я давно не рядовий, а ти не мій командир.

Марк поправив сорочку, повів шиєю.

– Так і є, – неприязно зиркнув. – Чого кидаєшся, як собака? Якби я знав, що ти тут, гадаєш, прийшов би?

Коли перший спалах люті минув, керуючий магазином, у минулому рядовий n-ої роти Павло Одинець, звільнений у запас після війни, розгублено підібрав папери, котрі впали на підлогу, і сів за стіл.

Чоловіки довго дивилися один на одного, вивчали зміни, що відбулися, помічали неочевидні для сторонніх, але явні для знайомих знаки.

Першим порушив мовчанку Павло.

– Що з тобою сталося? – Гнів ніби разом його покинув, залишаючи присмак гіркоти і розчарування. – Думав, ти собі віку вкоротив абощо.

– Була така думка, – відповів Марк, киваючи на стілець; присів після отримання мовчазного дозволу. 

– І як? Каяття завадило? Ти сюди прямо з в’язниці? – Павло не приховував сарказму.

– Слухай, що було, те загуло. Залишимо минуле у минулому. Якщо ти хочеш поглузувати, це не до мене. Я піду.

Він підвівся. Вже біля дверей його зупинив вигук колишнього товариша по службі:

– Зажди.

– Ну чого тобі? – Марк не обернувся.

– Ти… вибач за… це, – підняв долоні кверху. – Не чекав. Воно раптом накотило. Ти ж знаєш мене, я й мухи не ображу.

– Ага. Хіба що роз’...еш її з гранатомета.

Чоловіки одночасно посміхнулися.

– Були часи…

– Так.

Павло глипнув на годинник.

– Маю трохи часу. Сідай розказуй, що ти, як ти.

Марк повернувся. Корчити з себе ображеного не став. Тим більше Павло мав право на спалах люті.

– Бачиш, роботу шукаю.

– Ти… той…

У нормальному стані Павло часто не міг дібрати потрібних слів, особливо, коли перед ним був старший за званням. Так і зараз, губився, наче за давньою звичкою, кусав верхню губу, щоб не дай боже хоч словом не розсердити командира.

– Розслабся, Джуро, – звернувся за позивним до Одинця, – ми не на фронті. Та й якщо поможеш, то вже ти будеш моїм начальником.

– Отже, тебе не відновили на посаді. Чого ти не позивався, не захищав свою честь? Чи, може… справді зробив те, в чому тебе звинуватили?

У Марка не було відповідей на незручні питання. 

– Я не крав і не продавав зброю, якщо ти про це. Просто… – Брови його зійшлися на переніссі, бо згадки були неприємні. – Не хотів далі жити. Розумієш?

Павло кивнув. Так чи інакше, а через ПТСР пройшли вони всі. Хтось відбувся меншим, хтось, як-от Марк, так і не зміг подолати розлад.

– Зараз як?

– Норм. – Кривувата усмішка мала стати підтвердженням.

Проте Павло не повівся так легко. Він вже прискіпливіше оглянув Марка з ніг до голови, зауважив і кирзові чоботи, і далеко не нову сорочку, і обдерті кулаки, і решту непрямих ознак НЕнормального життя. Вагався, чи ризикувати, беручи на роботу такий нестабільний елемент, як колишній командир. Неприємностей і без того було досить. Місяць тому взяв молоденького хлопця в охорону, так той не зміг захистити не те що товар, а й себе. Сумнівів не було – Залізний (позивний командира) захистить кого і що завгодно, от тільки чи не зірветься у найбільш непідходящий момент? Питання на мільйон. І на кількамісячну зарплату Одинця. А йому родину годувати треба.

Стиснувши губи, Марк спостерігав за грою непевних думок Джури, котрі він ніколи не вмів добре приховувати. Всі його сумніви легко читалися на обличчі. Марк чудово його розумів. Він би і сам двадцять п’ять разів подумав, чи брати себе на роботу. А це ж ще Павло не в курсі про його теперішній рівень життя, про відсутність даху над головою. Бувало навіть, що ночував за ґратами кілька діб, за дрібне хуліганство запроторили. Якщо Одинець почне копати, зробить запити до соціальних служб чи ще кудись, нескладно буде знайти всі ганебні подробиці Маркової біографії. У сучасному світі жодного шила у мішку не втаїш.

– Гаразд, – нарешті озвався Павло, коли Марк вже було почав втрачати терпіння і надію. – Спробую щось придумати. Давай документи. Де ти востаннє працював?

Марк почухав бороду. Обтятої на радостях довжини явно не вистачало.

– У Збройних Силах.

– Не зрозумів.

– Трохи покидало туди-сюди. Знаєш, як воно буває?

– Хочеш сказати, – насторожився Одинець, – що відтоді ніде не працював? А на що ж ти жив? Виплат, наскільки мені відомо, тебе позбавили.

– Он як, – кутики рота Марка опустилися донизу, – ти й про це знаєш. Гм… Зганьбили дай боже.

Павло склав руки на грудях – закрився. Марк примружився.

– Оце дивлюся і думаю – краще б тут хтось незнайомий сидів. Точно не задавав би дурних питань, що, де і як. Я готовий на будь-яку брудну роботу, то чи тобі не байдуже, де мене носило останні роки? Може, я кілером підробляв, добивав рештки поганої русні. 

– Ну хіба що так, – розслабився Павло. – За це варто людині пробачити відсутність кількох рядків у трудовій. Давай сюди.

– Так нема ж, кажу. Ось паспорт. І той дивом зберігся. 

– А код ідентифікаційний? Без коду ніяк, – ніби вибачаючись, пояснив Одинець.

– Ох і бюрократ ти, Джуро. Піду зроблю дублікат, якщо вже без чергового папірця нікуди. 

– Такі правила. Ти сам нас учив, що правила потрібні для виживання. Рий окоп або помри.

– Слушно. І я би з радістю пішов просто рити окопи, якби мене хтось туди пустив.

– А ти не думав… ну… знову податися на службу? На контракт? Досвідчені офіцери завжди потрібні. А такі, як ти, взагалі на вагу золота.

Марк спохмурнів.

– Нехай я краще ящики з овочами тягатиму, аніж знову туди піду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше