Той що приходить у дощ

1

Той що приходить в дощ 

Вона любила дощ. Їй було затишно коли він тарабанив по склі, по металевому даху. Коли вулиці пустували і місто здавалося жило власним життям, без людей. Вона бачила, як одинокі постаті бігли крізь стіну води, ховалися по квартирам мов по печерам, заскакували у дорогі автівки, шукаючи порятунку, а вона любила дощ. Любила мокнути під ним і ніколи не брала із собою парасольки.  
Ти застудишся – казали знайомі, а вона лише усміхалася не розуміюче знизувала плечима, як мале дитя і крокувала під дощем. 
Вона уявляла як било би зрівняти усіх людей, забрати гроші і статуси, посади та зв’язки, вони були би тоді такі схожі, зникла би пиха із багатьох облич, зникла би заздрість і страх, зникли би нахабство і ненависть, адже без вигаданих цінностей ми всі всього лише безпомічні мішені доленосних стріл. Маленькі люди великих кам’яних джунглів. Вона весь час помічала і гостро відчувала, які ми одинокі. У цих мегаполісах, у обертах годинникових стрілок, у мобільних мережах, інтернет порталах, самі самісінькі під бездонним небом, перед невідомим світом, адже якщо хтось скаже шо він знаєї навколишній світ, то не вірте, то найбільший брехун, то найбільший обман. 
Вона любила увечері, коли навколо пусто і її друг дощ приходив у гості, закутуватися в улюблену шерстяну кофту, надягати куртку і годинами сидіти одинокою постаттю у сусідній зупинці. Там було цікаво спостерігати за одинокими перехожими, за автівками що бігли хто зна куди, за вікнами сусідніх будинків. Вона любила жити на самоті, вона сама розуміла себе і ніхто більше. Часом хотілося тепла і уваги, і тоді вона бігла у сусідній магазин, купувала пляшку улюбленого вина, робила глінтвейн і включала улюблені платівки. Потім засинала чекаючи коли прийде її дощ, засинаючи бачила приємні кольорові сни. 
Дивна? Напевне. Хоча вона уміла жити і любити прості цінності, їй не треба було статків, лише жити, прокидатися, усміхатися прохожим, пити на кухні смачний чай, ходити по магазинам, мокнути під дощем, слухати улюблену музику, робити подарунки знайомим, дивитися улюблені фільми, читати улюблені книги. Вона жила на повну силу і не брала участі  у перегонах, лише часом було помітно що вона розчарувалася у тих, серед кого живе. Розчарувалася в людях. За що боротися, вона ніколи не розуміла, адже людині для щастя треба так мало, прокинутися зранку і того достатньо. Напевне вона  справжня, а дивні ми, ті що у поспіхах проживаємо, просипаємо і прокидаємося під 60, коли уже час нещадно нас пошматував. 
Той вечір був як і багато схожих. На дворі було по весняному тепло і падав дрібний дощ. Вона сиділа на знайомій зупинці провожаючи поглядом прохожих. Просто не думаючи, просто спостерігаючи і дихаючи цим свіжим повітрям, цим новим омитим світом. Уже за 10 і пора би йти до дому, але щось тримало її тут і так не хотілося у той склеп із 4-х стін, хотілося посидіти, потеревенити самій із собою. Він підійшов ледь чутно і присів поруч. Вона поглянула на незнайомця, у нього були гострі риси обличчя, наче висічені у камені, вольове підборіддя, густе чорне волосся і обличчя закрите за чорною бородою. На вустах була ледь помітна посмішка. 
- гарна погода – промовив він. 
Вона здивувалася. 
- ви справді так думаєте чи це сарказм??? 
Він поглянув на неї глибокими зеленими очима 
- я справді так думаю. А ви? Чекаєте свій рейс? 
-хм так ось уже 25 років, а він все не приходить… 
- може вам треба змінити зупинку? – він підтримав гру і їй було цікаво продовжити. 
- якщо часто міняти зупинки то можна загубитися у їх різноманітті і потім буде справді важко відшукати свою, а так я чекатиму лише тут і думаю рано чи пізно він таки приїде, мій рейсовий автобус. 
- якщо його так довго немає то можливо у вас високі вимоги до маршруту? 
Вона засміялася, їй подобався цей незнайомець, із приємним ледь хрипким голосом і такими щирими очима. 
- мої вимоги можна вмістити у одному реченні, навіть у кількох словах. 
- і які ті слова???? 
- ммм маршрут щастя, любові, дружби і взаємопорозуміння. 
Він посміхнувся а очах промайнула туга.  
- Такий маршрут дехто чекає усе життя, а він його оминає. У нашому світі він рідкість, він як небажаний гість, усіх влаштовує маршрути п’яних ліхтарів, грошових гір, кар’єрних вершин, пустих обіцянок, брехливих угідь.  Вони курсують постійно, може оберете серед них? 
Вона мовчала. Він наче знав її, а вона його, це було так дивно і солодко, наче розмовляєш сам із собою і водночас із незнайомцем. Незвичне почуття тепла, відчуття що ти не один у цьому лабіринті сталевих шпилів. 
-я одним їжджу щодня, я би назвала його галея рабів, або щось на кшталт цього. 
- і куди вона вас возить щодня? 
- на роботу. На 11 годинну біганину без мети, аби створити ілюзію потрібності, важливості власного я, створити щоби інші спожили те, що непотрібно їм, просто нав’язане суспільними нормами, правилами, догмами, законами, теоремами, думками, судженнями. 
- вироками. 
- хах так буде правильніше всього. А ви? Яким маршрутами часто їздите ви? 
Він підвів очі до сірого неба наче побачив у цій темряві там щось варте уваги. 
- у мене уже багато років лише один маршрут, маршрут у дощ,  а інший то маршрут  до чуда. 
- хм ну я не знаю хто із нас буде довше чекати свій рейс. 
Він засміявся. 
- я готовий чекати вічність і навіть якщо все марно, це не значить що його не існує, можливо просто іще не час і не місце. Адже все відносно, життя таке коротке і здавалося б марно його тратити на очікування, треба діяти, але інколи дія то і є варіант очікування, яке веде нас до мети. 
- із якогось трактату по філософії? 
- хах та ні то із життя. Розкажете мені свою історію? 
Він змінив тему і вона трохи розгубилася та ненадовго. 
- свою історію незнайомцю на автобусній зупинці. Багато причин сказати ні. 
- якщо оцінювати все лише розумом то ви будете помилятися надто часто. Плювати на причини, на логіку, на закони і правила, все що важливо це почуття, якщо ти відчуваєш як маєш зробити так і роби. 
- але так часто ми розчаровуємось, стаємо тими з кого сміються. Почуття оманливі. 
- почуття то найкраще, найсвітліше що є, і вони не брешуть, бо вони то ви. А бути висміяним то я думаю не страшно, люди сліпі, їхня думка то саме нетривка штука на світі, вона наче хамелеон міняє окрасу, залежно від погоди за вікном. Люди завжди будуть говорити про вас і доброго завжди менше ніж поганого, погане цікавіше обговорювати, обсмоктувати, аргументувати, судити. Люди люблять судити усіх навколо, але тільки не себе. А це все тому, що свій вирок вони добре знають, просто намагаються запхати його глибоко у потаємні шухляди душі. 
- ви певне таки читаєте трактати. 
Він засміявся. 
- іноді. 
Вони замовкли і лише дощ тарабанив по козирку зупинки. Було навколо так пусто, наче місто заснуло забравши із собою усіх жителів, крім двох. Загублених на карті. Навіть мовчання із цим незнайомцем було приємним воно не було гнітючим, воно було частиною розмови. 
Він підвівся, вона зустріла його погляд. 
- ви вже йдете? 
- так дощ вщухає, а отже мені пора. 
- ви так залежні від нього? 
- я розкажу вам свою історію, але наступного разу. Коли буде йти дощ. До зустрічі. Не загубіться в переплетінні хибних маршрутів. 
- бувайте. 
Його висока постать ступила у ніч і він наче розтанув у дощовій завісі. Вона ще довго дивилася йому услід коли помітила що дощу більше немає. Повільно, наче у сні, вона йшла до дому і посміхалася, це була сама дивна зустріч і сама дивна розмова у її житті. Як у кіно, як у книжках, хіба так буває. Напевне буває, адже вона не спить. Вона чекатиме, коли піде дощ. Вона хоче знати його історію. 
Дні минали, а дощ все не приходив. Вона намагалася забутися, поринути у ці будні, у роботу без смислу та смаку, у плітки на роботі, у книжкові розповіді та сюжети фільмів. Але нічого не виходило. Вона уже давно навчилася не від кого не залежати. Люди ненадійні, люди надто мінливі. Вона надавала перевагу самотності, вона не зрадить, вона не розчарує, вона не покине, вона не насміхатиметься. Тепер щось змінилося всього кілька хвилин розмови, пара слів і лід розтанув. Вона намагалася задраяти люки душі, затушити пожежі, локалізувати вторгнення почуттів, але все марно. Ударна хвиля позривала усі замки і двері було розчинено. Пішов дощ. 
Він прийшов як і в перший раз нечутно, просковзнув під дощем і ось присів поруч на знайомій лавці зупинки. Він також не бере з собою парасолю.  
- все ще не приїхав? – замість вітання запитав він. 
- спізнюється напевне. 
- може заблукав? 
- можливо, якби я вміла будувати то поставила би тут маяк щоби він точно орієнтувався. Але нажаль. 
- я думаю ви і є маяк, так що будувати нічого не потрібно. 
- свічу не дуже раз так довго доводиться чекати. 
- знаєте я вам скажу що треба робити, але після вашої історії. 
Вона посміхнулася. 
- ви обіцялися розказати першим. Коли ми прощалися минулого разу. 
- ви любите печальні і водночас містичні історії? 
- я люблю всі історії. 
- тоді слухайте. – він вмостився зручніше відкинув голову на спинку і його голос став глибшим, а мова нагадувала субтитри до історії що пробігала перед його поглядом. 
- до 20 моя історія проста і банальна. Школа, ПТУ, молодість. Мрії, надії, бажання. А потім усе враз змінилося. До нас прийшла війна. Та сама про яку тепер читають у підручниках. Про яку не дуже то хочуть згадувати. Знаєте там я побачив чого варте життя і що насправді воно не варте нічого. Там я заглядав в очі смерті і вони дихала в обличчя своїм гарячим подихом із солодкуватим притомним запахом. Там я згадав і забув що таке страх. Адже коли постійно боїшся, то страх минає, він затуплюється як старе лезо і більше не ранить, просто стає частиною твого життя. На війні переможців не буває, це сказано мудро, війна усіх хто потрапляє у її обійми змінює, вона бере душу і рве на шматки, ламає суглоби, вивертає кістки, рве сухожилля, розтягує м’язи, якщо вдається зростити то все діло, то ти отримаєш уже іншу душу, уже іншого себе, уже інше життя. Війна то гра на виживання причому грають нею нами, як шахматист шахами, так політики солдатами. Один мій друг казав шо певне їм в дитинстві не давали грати олов’яними солдатиками, от вони і розігралися справжніми. Як би там не було ми перемогли. Ми були герої. Правда недовго. Герої потрібні для парадів, для буднів потрібні вівці. Нас нагородили, дали по квартирі чи по авто, наче вони могли заповнити пустку у середині нас, і забули. Шукати місце після 5 років відсутності важко, я би сказав пекельно важко. Враховуючи ще те, шо половина нас вважала дармоїдами, а половина героями, то взагалі шлях між двох вогнів. Я довго метався шукаючи куди прихилитися, нарешті мене прийняла на роботу одна жінка. У неї був такий же самий пустий погляд, нас об’єднало горе. Її чоловік загинув там, звідки я прийшов. Горе стало початком щастя. Так також буває хоча і рідко. Я почав вірити в людей, у себе, у щастя. Але доля то ще те стерво, вона вас приспить щоби украсти найкраще, найзаповітніше, коли ви будете не насторожі. Щастя треба берегти, треба сторожити денно і нічно, ніяк інакше. І ось доля забрала ту яка тримала мене у цьому світі. Банальне пограбування. Хтось пирнув її ножем і зовсім неглибоко, рана не смертельна але я зрозумів що вона втомилася боротися, за життя, за себе, за мене, вона хотіла піти. І навіть найкращі лікарі не втримають того кому хочеться усе кинути. Після того я зник із карти світу. Я вийшов за рамки. Я приходжу тільки тоді коли йде дощ і тільки туди де він йде. Я не люблю більше сонце, бо не вірю у світле, я люблю самотність і дощові краплі, я буваю усюди, спостерігаю, і бачу самотність та розпач, біль і страждання, усюди де би я не був. Але знаєте чим далій від цих сталево бетонних мурашників, тим більше радості і щастя я зустрічав. Розвиток технологій подарував нам зручне життя і депресію, полегшення у побуті і проблеми в душевній рівновазі. Розвиток нашого розуму приніс нам покоління, які не мають ні мрій, ні мети, люди-споживачі, які не вірять, які не бояться, які не відчувають. Якось так. Тепер я лише чекаю коли знайду спокій і пустка заповниться, і зможу знову повірити у людей. 
Запала тиша. Вона мовчала,ще ніколи і ніхто не розповідав їй про себе таке. Щиро, без сумніві. Було тут щось дивне. Їй було шкода його і вона уявляла як важко було йому пройти свій шлях. Ми часто судимо когось, кричимо на когось, забуваючи що кожен робить свій вчинок виходячи із власних обставин, поки не зрозумієш чому, не суди нікого. Першопричина у всіх різна. 
- тепер ви, мені здається ви також втратили віру у людей тому і сидите тут на роздоріжжі. 
- на роздоріжжі? Вона не зрозуміла що він мав на увазі. 
- саме так, я думаю ваш автобус уже давно вас чекає, але ви не наважуєтесь сісти. Точніше їх є кілька і ви не можете обрати, хоча уже добре знаєте куди треба направитись.  
- ви телепат чи психолог? 
- ні я скоріше такий як і ви, цим все пояснюється. То як розкажете? 
Вона вагалася лише мить. 
- моя історія простіша від вашої. 
- простота нас не робить гірше, навіть навпаки. 
- у вас на все є аргументи. 
- є речі які не аргументуються – це почуття. 
- гаразд я вам вірю. Отже з чого би розпочати…. 
- з початку буде саме те. 
Вона посміхнулася, ай справді де початок її історії. 
- знаєте саме болюче певно то зрада. Точно зрада. Мене зрадили тричі. Перший раз я була ще зовсім дівча, бігала зустрічати схід сонця, мріяла про принца як у пурпурних вітрилах Гріна, була наївною життєрадісною, повною сил та сподівань. Я його любила. Хоча зараз те почуття я би так не назвала. Може просто фарби у спогадах вицвіли і потускніли, але тоді то було кохання. Шалене до нестями, перше справжнє кохання. Не буду розповідати як мені було добре, якою я була щасливою та лише кілька місяців. Доля і справді любить нас водити за ніс. Коли ми закінчили 3 курс, нам треба було обирати куди їхати вчитися далі. Я обрала Львів, він Київ, то був ніж у спину, ніж покритий іржою та отрутою, вона ще довго виходила із мене довгими протяжними ночами. Через сльози та крики, через сни та депресії. Але я пережила. Життя стало на рейки, я почала все спочатку, поволі набираючи хід. Закінчила університет, влаштувалася на роботу. Почала знову вірити та надіятися. Згодом я справді закохалася. Знаєте я думаю що для жінки саме головне кохання. Без нього ми як без рук. Нам треба відчувати турботу, відчувати що ми комусь потрібні, інакше ми помираємо, засихаємо і стаємо колючими та повними яду. І ось я відчула, що цвіту. Я відчула, що живу. У нас все йшло добре, все було просто чудово. Я знаю, що люди знаходять один одного так рідко, і мені пощастило, ми могли мовчати в унісон, ми могли читати думки один одного, ми були такі схожі і такі відмінні, ми були щасливі як діти, і було так все рівно що кажуть інші, що буде далі. Сьогодні і тут, ми разом, все інше неважливо, все інше суєта. Доля, чи пак недоля, мене не забула. Він загинув у автокатастрофі. Аварія забрала життя 20 пасажирів, автобус злетів у кувет, водій заснув за кермом. Ніхто не вижив. Я була як смерть. Я оніміла, ні пари з вуст, я оніміла всередині, жодних почуттів, крім болі, крім болі у величезній рваній рані. Шити не зашити, вона кровоточити буде усе життя. І тут мене зрадили втретє, я сказала подрузі, що закінчу життя самогубством, вона мала лише передати лист моїм рідним. Вона сказала що не зрадить, що не підведе. Я взяла із неї клятву тричі. Мене витягли із ванної коли я різала руки. Я тільки почала, а вони мене виволокли та запхали у клініку. Навіть покінчити із всім у мене не вийшло. Після того я стала інша. Я не вірю людям і не вірю у них. Я не маю друзів, я не маю коханців. Я маю лише цей дощ, що дарує спокій. Його ховали у дощ, і мені здається, що разом із дощем він приходить зі мною поговорити. Я йду по житті, не знаю куди, не знаю навіщо і вже не шукаю ліків. Я чекаю, поки не станеться чудо і хтось, або щось, не висмикне із мого сну, із мого марення. Але усе по старому, усе як завжди, і рік змінює рік, день змінює ніч і навпаки, а у мене усе як завжди, усе в очікуванні дива. Хай маленького, незначного але дива, як у дитинстві, хочеться вірити, але не хочеться опектися знову. Опектися знову так боляче, знову на тому ж місці, особливо. 
Він мовчав. Вона мовчала також. Дрібні каплі вибивали свій хаотичний, завжди неповторний ритм. Ритм дощу, ритм спокою. 
- Ваша історія не простіша ніж моя, навіть навпаки. Тепер зрозуміло чому вам так важко повірити знову, коли тричі вірити і втратити, тоді краще плисти з опущеними вітрилами куди понесе течія. 
Він так влучно підбирав слова, наче це вона сама думала, наче читав думки. 
- ви казали що скажете що мені робити, мені цікаво почути вашу пораду? 
- хоча ви давно не прислуховуєтеся до жодної. 
- зав’язуйте читати мої думки. – вона засміялася, і згадала що робила це сотні років тому. 
- гаразд я більше не буду. У ваших думках багато цікавого. Не хочеться відриватися. – він дивився на неї і його очі сміялися. 
- цікавого багато, але вони мої. 
Він відвів погляд. Якась містична зустріч і неземна розмова, хоча що вважати реальністю, що вважати правильним і звичним, що вважати нормальним. Здається весь світ ненормальний, а вони може  якраз і є останні нормальні люди в театрі ненормальності. Рамки рамки рамки…. Вони сковують. 
- знаєте, коли рани затягуються і ви відчуваєте, що настав час рухатися далі, тоді треба йти. Адже якщо лишитися на місці, то можна прирости до стін, прирости до речей, а нас  мають вести лише наші почуття, наші вчинки, якщо перестати їх слухати, осісти, заглушивши внутрішні діалоги, тоді ви назавжди лишитеся серед нового початку, на старті нового життя, так його і не спробувавши, так і не ризикнувши іще раз. Адже усе завжди виходить гарно не з першого разу, так чому наша доля має скластися із першого. Ми робимо помилки, ми вчимося, ми здобуваємо досвід, ми страждаємо і радіємо і в певний момент, у певному місці, ми маємо зробити іще одну спробу, спробу бути щасливими, бути собою. Мені здається ви зараз на старті. І вам пора рухатися, аби не жаліти згодом, аби не прирости.  
Вона задумалася. І справді уже рік вона вагається, наче і знає що потрібно робити, і боїться чи правильно то буде. І вона чекала, чекала знаку, чекала щоби хтось підштовхнув, хтось сказав що робити, адже іноді ми так потребуємо поради. Правильної поради. 
- а щодо вас? Ви не на старті зараз? 
Він завагався. Задумався, наче його думки десь далеко, ген за горизонтом.  
- знаєте, мені здається я вже близько. Але ще не час. Колись, коли я візьму новий старт, я прийду до вас якщо ви будете не проти, і ми знову зможемо поговорити. І можливо тоді, ви, дасте мені пораду. Мені пора. Дощ вщухає.  
Так їй не хотілося щоби він пішов, але вона відчувала що наврятчи зустріне його знову. Цього дивного чоловіка і буде сумувати по його голосу, по цим розмовам. Їй на мить здалося, що вона все вигадала, що вона спить і тайкома вщипнула себе за руку. Сама підскочила від болю. 
- я вас чекатиму. Приходьте якщо зможете знайти мене на карті світу. І ще одне, не менш важливо самого старту, готовність до нього прийти. Ви готові прийти, але ще сумніваєтесь. 
- можливо ви і праві, сумніви убивають мрії. Я спробую прийти, а знайти вас я завжди зможу. Я впевнений ви будете там де багато сонця. Бувайте. 
І він вийшов у ніч. Ледь чутними кроками, повільно і рішуче, пройшов ледь освітленою вулицею та зник за рогом. 

**** 
Світило сонце. Вона так любила сонце. Воно не обпікало її, а лише гріло. Воно зігрівало її із середини, заповнювало її пустоту, яка поволі розтягувалася, зникала у глибинах душі, тонула у теплі. Їй подобалося гуляти цими вулицями. Вона любила це місто, де завжди тепло, де завжди людно і всі такі приємні, всі такі справжні, всі такі щирі. Вона не думала що колись зупиниться. Після дивної зустрічі кілька років тому, вона поїхала у подорож. Як колись мріяла, старі барви, старих мрій, набралися яскравіших фарб і знайшли відображення у новому дні. Десятки країн і сотні міст пройшли повз неї лишаючи свої відбитки, залишаючи маленькі короткометражки у її пам’яті. Ті спогади  гріють її як і сонце цього міста. Воно зачарувало її, воно закрутило їй голову і вона закохалася у його вулиці, у його мости і проспекти, нічні бульвари та річкові переправи, у затишні кав’ярні та людей. Людей несхожих на інших, людей серед яких вона завжди хотіла жити. Минали дні і життя набирало оберти, з кожним днем її рани затягувалися, лишаючи самі шрами. Ще трошки і вона одужає. Ще трошки і вона знову буде щаслива. Це відчуття, вона його так боялася, боялася що воно не надовго оселиться у ній і знову піде, лишивши випалену пустелю. Але страх минав, а вона повертала впевненість, вона ставала собою. Кожен день як свято, із максимумом подій, із максимумом спостережень та подяк. Кому би допомогти, чим помилуватися, чого би спробувати. 
Вона сиділа на березі річки під тінню старих дубів. Повз пропливали поодинокі катери та човни. Вона любила сидіти так і дивитися у сині глибини каналу та тонути у безмежній голубині неба. 
Він прийшов ледь чутно. Присів поруч. Її серце завмерло. 
- дочекалися рейсу. 
Вона навіть не поглянула, її наче обпекло і руки так по зрадницьки затремтіли. 
- хочете почути мою історію? 
- я уже чув. І добре її пам’ятаю. 
- ви чули лише вступ, печальний вступ до гарної історії щасливого життя. 
- тоді я не проти почути продовження. 
- я би пропонувала вам написати його разом. Узяти фарби і розмалювати всі сторінки що лишилися у кольорове. Що скажете? Не розчаруєте. 
Його рука лягла на її руку. Вона відчула, що щаслива. Вона відчула, що більше не повернеться на старт, її історія тепер пишеться рівним розважливим почерком на сторінках із посмішок і щасливих моментів. 
- ми напишемо таку історію про яку ви мріяли. То буде найкраща історія. 
- не потрібна найкраща треба справжня, і бажано із хеппі ендом. 
- як скажете. Вперед? 
Вона поглянула у його очі. І не могла більше відвести погляду. Тепер все буде добре, усе буде. 
- вперед – прошепотіла вона. Вони підвелися і покрокували по вулицям міста. Міста де завжди сонячно де так рідко йдуть дощі. Дві постаті дві пошматовані душі, через сотні випробувань, мільйони не вийде, мільярди не, вони щасливі. Допоки б’ється серце треба пробувати, допоки не вичерпаєш усі можливі спроби, допоки не станеш тим, ким маєш стати. Щасливим. Пробуй. 


 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше