Торкатись заборонено

Розділ 2, 2/2

Софія

Після вчорашнього недопоцілунку мріяла більше ніколи не перетинатись з постраждалим. Але доля вирішила, що нам конче необхідно побачити зарозумілого хлопця. Пощастило ж врізатись у Пашу на сходах. Ледь вниз не покотились. Скоро буде молитву зачитувати, бачачи мене.

Ніколи так не червоніла, як поряд з ним. А він же не один був. З другом. Це подвійний сором. Ще й руки на талію знову поклав, добиваючи зовсім.

От і зараз змушує червоніти. Саме переодягалась, коли він постукав(дякую, що не ввірвався).

- Я вибачитись хотів за вчорашнє. – простягає коробку з тістечками. – Примиряючий подарунок. – забираю свої слова назад. Не такий він і зарозумілий.

Обережно беру коробку. Тільки б не перевернути. Хоча б не на очах у Паші.

- Дякую. – намагаюсь не видати свою радість зовні. Тістечка я люблю.

- Давай домовимось, - хлопець потилицю чухає і очима по всій кімнаті водить. Тільки на мене чомусь не дивиться, - халепи не накликаємо і не кепкуємо. І просто тримаймося подалі один від одного. – мені таке подобається.

У відповідь просто киваю і тістечка на стіл ставлю.

- Ще щось? – радісно запитую, з нетерпінням чекаючи поки піде постраждалий. Почервоніле око і шишка нагадують про вчорашній день.

- Ніколи не заходь до моєї кімнати, без дозволу. А краще просто ніколи.

Ну це легко. Не дуже й хотілося.

- А ще в тебе на вікні павук. Боїшся змести? – показує на мого нового домашнього улюбленця. Ледь встигаю шлях перегородити сміливцю.

- Не чіпай Анжелу! – ну що в цих хлопців у головах? Чим їм павучки заважають? І чому дівчата обов’язково повинні боятись цих милих створінь?

- А я казав, що ти дивна? – опирається на дверну раму і нарешті в очі дивиться. Все б добре, якби не з насмішкою.

- Ні, таким компліментом ти ще мене не обдаровував.  

Час від часу зиркаю на довгоніжку. Та від страху аж в куточок забилась. Ну точно через Пашу.

– От що. Якщо мені до твоєї кімнати не можна, то і тобі до моєї теж. - повинна і я щось внести в нашу домовленість.

- Згода, - відходить від дверей.

- Ще раз дякую за тістечка. Бувай. – зачиняю двері перед самим носом у нахаби.

Бачте, Анжела йому не подобається, а я так взагалі дивна. Добре, що кактуса не образив.

Плюхаюсь на ліжко і намагаюсь витіснити з голови всі думки. Незважаючи на нашу домовленість, все одно доведеться бачитись з Пашею. Його батьки про це подбають. Вчора помітила по очам, що подумки вже одружили мене зі своїм синочком. Я звичайно рада допомогти у здійсненні мрій, але на такі жертви не готова. Якби хлопець був помішаний на рослинах може б дала шанс. А бути з нахабним хлопцем, якому не подобаються мої друзі – халепи і невдачі, я не хочу.

От би мені знайти хлопця, який би прийняв мене з усіма бідами. А краще, щоб і сам потрапляв у них. І тоді ми будемо створені один для одного.

Значить, Паша точно не підходить. Хіба він потрапляє в халепи? Хіба може такий привабливий, високий хлопець з темним густим волоссям, попелястими очима і пухкими, на вигляд, губами потрапляти в неприємності? Стоп. Про що я тільки що подумала? Що Паша привабливий? Ні, звичайно це не так. Ніякий він не привабливий!

Противний звук телефонного дзвінка відволікає від думок. Колись я займусь організацією телефону і зміню цю мелодію, але це буде не скоро. В будь-якому випадку я вдячна, що перестала думати про постраждалого.

- Алло, - весело починаю, адже на екрані висвітилось: «Тато».

- Привіт, Софійко. Я тільки закінчив з тимчасовим житлом, тож першим ділом телефоную тобі. Гадаю, ти багато чого хочеш розповісти. – прямісінько в ціль влучив.

Розповідаю про все, що сталось, а тато сміється. Про недопоцілунок вирішила змовчати. Це ж не важлива інформація, правда?

- Може ти передумаєш, і я повернусь додому? – запитую, з надією. Готова хоч з валізою пішки всю відстань пройти, тільки б почути: «так» і повернутись до своєї маленької кімнатки.

- Якщо доведеш, що можеш бути відповідальною…

- Я відповідальна! – перебиваю, - Як це довести?

- Хоч би здай екзамен з водіння. Тоді я серйозно подумаю над твоїм проханням.

Екзамен з водіння? Мені ж через місяць вісімнадцять. Як я навчусь водити за місяць? Але це зараз мало хвилює.

- Добре. Але мене не влаштовує «серйозно подумаю». Давай посперечаємось. Якщо здам, повертаюсь додому, якщо ні – залишаюсь.

- Згоден. – справді? Я думала не спрацює.

Тепер потрібно Юрія Володимировича попросити про допомогу і все. Можна вважати – я вже вдома.

Місяць і 9 днів до моєї свободи…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше