Як Тосько дістав ім’я

         Коли дітки павучата почали спинатися на ноги, тато Павук і мама Павучиха опинилися перед проблемою, що діти мають розуміти, коли і до кого звертаються батьки, а отже, їх потрібно якось називати. Бо ж зрозуміло, що не будеш казати «отой» не штовхай «того» чи нехай «тамтой» відійде. Нісенітниця якась. А оскільки імена хотілося дати такі, щоб якнайкраще підходили дітям, то батьки не поспішали – придивлялися до своїх чад, зважували, радилися... По якомусь часі усі, крім найменшого павучка, мали імена.

        Одного разу мама Павучиха взялася прибирати дитячу кімнату і стала зазивати: «Хтось хоче мені допомогти?». Найменший одразу ж визвався поскладати іграшки. За ним поспішили інші і вони всі вкупі дружно і швидко довели усе до ладу. Іншого разу, коли діти бешкетували, стріляючи зі соломинки один в одного кульками пластиліну, найменший, вивертаючись, послизнувся і потягнув лапку. Але, коли тато увечері вчинив допит і змушував його зізнатися, хто затіяв таку небезпечну гру, то найменший не вагаючись відповів: «Навіть не пам’ятаю − хтось запропонував, а ми усі підтримали. Було весело». Так тато й не довідався і не покарав нікого.

         Ще одного разу під час вечері тато розповів, що коли вийшов вранці з дому, то був дуже приємно вражений тим, що його черевики, які він звечора залишив брудними, виявилися чистими. Тато Павук запитав маму Павучиху, чи, бува,  не вона зробила це для нього, але та відповіла, що ні. Тоді тато почав допитуватися у дітей. Ті здивовано переглядалися і знизували плечима, і лише найменший, почервонівши, сказав: «Певно, хтось  хотів зробити щось хороше...». Тоді мама підійшла до найменшого, поцілувала і вигукнула: «Це ж ти, ну, звісно, наш любий Хтосько!»

        З тих пір найменшого стали всі називати Хтоськом. А він був радий,  що врешті-решт вже й він має ім’я. Згодом, для зручності, першу літеру почали опускати і Хтосько став просто Тоськом.