Тосько приймає ще одне важливе рішення

       Літо добігало кінця. Ночі і ранки ставали холодними. Тосько став перед вибором: перебиратися мешкати у будинок  або згодитися на пропозицію родини Амадея і пожити у них.

       Одного теплого вересневого дня Тосько з Хуаном грілися на сонечку – Хуан спав, а Тосько перебував у задумі. Раптом почув Хуанове муркотіння.

       −Ти тут, м-м-мур-мамо?

       Павучок обережно торкнувся Хуанових вусів.

       −Тобі щось сниться? Хуане, прокинься.

       Хуан відкрив очі, двічі лизнув лапу, як у першу їхню зустріч, і мовив.

        −Я таки добряче заснув.

       −А що тобі снилося? − поцікавився павук. – Ти уві сні когось кликав і плямкав губами...

        Кіт задумався і якось невпевнено відповів.

       −Мені снилася мама…  Пам'ятаєш, ти завважив, що моя мама зовсім інша − не така, як я. Так от, мені сьогодні снилася така. Думаю, ця, що зараз зі мною, – це моя друга мама…

Я щось таке пригадую. Коли я був маленький, вона мене взяла на руки і вже більше не відпустила. І далі я вже знав тільки її. Можливо, що вона тоді забрала мене у моєї справжньої мами?

       −Мабуть, так і було. Отже, у тебе дві мами?..

       −Не знаю. Тієї першої я більше ніколи не бачив. Я знаю лише теперішню і її люблю. А ти чого засумував?

       −А я думаю про свою маму, − стурбовано відповів павук.

       З тих пір, як він познайомився з Амадеєм і завів нових друзів, його життя дуже змінилося.

       −Скучив за нею? – вивів із задуми  Хуан.

       −Мушу зізнатися, що дуже – і за татом, і за братами й сестрами... Коли був з ними, якось не цінував, часто уникав з ними спілкування, вважав, що з ними не цікаво. Усе намагався утвердити себе. І мамі з татом приділяв мало часу, більше переймався своїми інтересами і потребами.

       −Нічого, скоро їх побачиш. Здається, що мама уже збирається повертатися. Це зазвичай відбувається, коли вона наскладає під столом багато різних банок з овочами і ягодами. А  зараз їх уже назбиралося  доволі багато...

       −Знаєш, Хуане, якраз хотів сказати, що я зостаюся, − несподівано випалив павучок. Він був радий, що ця розмова допомогла йому прийняти важливе рішення.

       −Ти хочеш сказати, що не повернешся додому? – розхвилювався кіт. А як твоя родина?... Я?

       −Ну, родина якось переживе, їм і без мене весело. А з тобою ми, надіюся, зустрінемося наступного літа, так?

       −А де ж житимеш? – допитувався Хуан.

       −Перезимую у друзів – родини павуків, з якими познайомився. А далі видно буде.

Тосько відзначив, що сказав правду, тобто порада Білої Лілії спрацювала. Іншим разом він би вже вигадав щось, на кшталт: підвернув ногу і не подужаю дорогу... , сподіваючись, що брехня краще допоможе, а тут, не задумуючись, сказав правду. Отже, він позбувся цієї паскудної звички брехати. Тосько похвалив себе і подумав, що треба буде принагідно зайти і подякувати Лілії.

       −Гадаю, − продовжив павук, − прямо сьогодні й переберуся до них: уночі буде зимно.

       −Дуже радий, що ти цікаво провів час, завів тут нових друзів... – промимрив кіт. – А я маю заморочку...

       −Ану, розповідай, − як завжди просто сказав Тосько, − уважно слухаю.

       −Мені не йде з голови той Рудий, якого ми прогнали... Наче усе зробили правильно, а на душі неспокійно,  − підбираючи слова, промовив Хуан. – Думаю, він став злодієм не від доброго життя. Мабуть, недоїдає?..

       −Вочевидь, що так, - почухав потилицю Тосько. −Слухай,  але ж це не привід, щоб красти…  Їжу можна діставати працею – полюванням, наприклад.

       −Звісно. Просто ми з ним вчинили так, що він і далі буде робити те ж саме, просто там, де йому буде вдаватися, − бідкався Хуан.

       −Напевно ти маєш рацію, − задумався павук. − А знаєш, що? Спробуй подружитися з ним і пояснити це. А, можливо, й допоможеш йому з добуванням харчів: ви ж відмінні мисливці.

    −Дякую, друже, я подумаю... мені тебе буде дуже бракувати, − зітхнув Хуан і, щоб не проявити слабкість і не розплакатися,  вигукнув. − Давай-но я тебе ще покатаю у себе на вусі.

        Хуан ніжно протягнув лапу, щоб перенести павука на загривок. Перш ніж вони розійшлися на нічліг, кіт ще довго гасав з павуком мощеними доріжками.

        Коли наступного дня Тосько з’явився у дворі, то авта, яким вони приїхали на дачу, не було. Тосько затримав погляд на листку, який,  кружляючи наче у вальсі, плавно опускався на землю, і подумав: «Треба перегорнути і цю сторінку».