Не прекрасний незнайомець

Протяжне мукання паразита, що вперся в храм мого дитинства і нахабно там розлігся, викликає бажання зраз же  витягти п’яндилигу за брудні ноги під небо і ясні зорі.

Щоб був ближче до бога, розкаявся, очистився, кинув пити й заважати ображеним дівчатам  діставати послання їх дідусів з дальніх кутків,  в яких це опудало примостилося й мукає, як корова в тічці.

Так. Пара целофанових пакетів у мене є. Натягаю їх на руки. 

Де там ті брудні ступаки, я не ночуватиму з цим мурлом в одному домі. Досить з мене домів з мурлами!

Оба на. Ноги не брудні від слова зовсім. Штани не порвані, з якісної тканини, а головне - зовсім немає того специфічного амбре…

Телефон з ліхтариком починає тремтіти разом з руками.

А може його хтось вбив і тут кинув пограбувавши, а він не до кінця вбитий і зараз помре при мені?

Це ще не все жахіття. Мене ж звинуватять в убивстві. А мій ненаглядний чоловік мене швиденько вичислить, знайде і забере знову до себе. Щоб не ділити фірму і не робити складні вирахування, скільки я йому винна за спасіння від злиднів,  і скільки він мені - за дідову частку.

І найсумнішим буде те, що  ніколи не дізнаюся, чи справді дід про мене думав і залиши мені тут щось.  Може просто йому було перед смертю ніколи про мене подбати.  Й він знайшов легкий вихід,  вручивши  неслухняного підлітка в надійні партнерські руки з наказом виростити, женитись і відпустити тільки тоді,  коли зможу самостійно стояти на ногах. 

Знову в кутку мукає...

Треба щось робить, дорога редакціє. 

Направляю ліхтарик на голову, очікую побачити скривавлене волосся. Але там брита налисо блискуча шкіра в татуюванні.  Стильний покійничок. 

Ну що ж, треба перевертати й дивитися. Якщо й з фасаду нічого нема,  і він не п’яний, то хоч-не-хоч треба викликати сюди швидку й поліцію. 

Недовго ж я побігала.  

А законний  як знав. Ніякої паніки. Ніби все,  як зажди,  вирахував - от стільки-то годин,  хвилин і секунд пройде,  і йому зателефонують з цього КриЖополя про дорогоцінну знахідку. І відправлять адресатові, запаковану в целофан і перев'язану атласною стрічкою - в подарунковому виконанні.

Так, що там у нас з живим трупом?

Нічого так і не бачу - ні крові,  ні синців.  Просто чи обдовбаний, чи так міцно спить,  чи така глибока втрата свідомості.

А,  ні!  Це у мене зараз буде втрата свідомості.

Бо цей  дядько раптом хапає мене за руку з телефоном,  якось вправно її  викручує, телефон падає біля нього, знизу підсвічуючи сцену з жахастика.  

На мене з посинілої пики  дивляться звужені чорні зіниці й голубі райдужки  на фоні почервонілих білків з лопнутими подекуди судинами,

Може у нього на лиці й ще щось є. Ніс, наприклад. Або рот. З зубами. У вампірів же зуби, ну ви ж знаєте.

Але я бачу тільки очі й короткі густі вії. А він нічого не бачить, бо ліхтарик світить йому в очі знизу, а я майже в тіні.

- Ти хто?

- Ти перший кажи. - чого це  я буду викати,  коли цей це страховидло зразу на ти.

- Тебе залишили, щоб закопати?

- Ніхто мене не залишав.

І взагалі мені б відкопати те, на чому цей червоноокий розлігся. Але знати про це йому ні до чого.

- Не бреши мені, в очі дивись!

- Не буду. Я взагалі жахастики не дивлюсь. А такі лупетки  тільки там бувають.

Тепер підвис він.

- Це був комплімент? Ви, дівки, часто так похвалите, що хоч стій, хоч падай.

- Зараз побачиш, що то було. Дзеркальця нема, а фотку зроблю, якщо в телефоні пам’яті вистачить. Дивись, зараз пташка вилетить.

Він і правда витріщився, мені аж морозом сипнуло поза шкірою від цих очисьок вампірських.

А коли показала фото йому, то і його пройняло. Провів рукою  під підборіддям, тільки тепер  я побачила там нешироку рівну білу смугу.

- Йййо, хрипко видушив з себе вампір.

Навіть з моїм нульовим досвідом можна було зрозуміти, що з ним робили й чому він вирішив, що я його буду закопувати.

- А тебе теж того?

- Чого того?

- Ну кинули тут здихати?

- Ні,  я сама. Думала нікого немає,  вирішила заночувати, бо місцевість незнайома. Заблукала я. Сама я не місцева. 

Остання фраза явно була лишньою. Але він не зреагував. Мабуть, з тих, хто у метро чи електричках не їздить. 

- За що тебе так? Ой, пробач, то було нетактовно.

- От іменно, шо нетактовно. Багато знатимеш, і тобі таке буде. Ще й ти дівчина, то й гірше буде. 

Стало страшно по-справжньому. 

- А раптом вони пішли за лопатою і зараз повернуться? 

- А все може бути. У тебе пити є? У горлі сильно дере.

- Трохи є, але все не пий. Тут кругом одне море, набрати ніде буде прісної.

- Давай! - він жадібно присмоктався до моєї "Миргородської без газу".

І звісно випив усе. Правда там було на денці, але сам факт. Потім недбало кинув пластикову пляшку на підлогу. От свиня.

- Не варте подяки.

- А я і не дякував.

- А я помітила. Що ти там казав про все може бути?

- Так і може. Як раз стемніло. Саме час прикопувати. Або рельсу до ніг прив’язати, й у море.

Що ви знаєте про жах і відчай, сидячи в безпеці й читаючи це?

- І що робити?

- Пішли звідси.  Хоч ти можеш звісно залишитись. Як любиш гарячих брутальних хлопців.

- А звідки мені знати, що ти не сам такий? Може ти маніяк. Про таких завжди кажуть - ніколи б не подумала, завжди такий ввічливий, вітається.

Він засміявся й одразу закашлявся. Навіть не подумав прикрити рота, щоб слина не летіла на всі боки, свинота.

 - А, ні. Про тебе такого не скажеш. І не вітаєшся, і не дякуєш, і ...

- У вас дівок рот не закривається, навіть коли треба заткнутися, ноги в руки й тікати.

Я мовчки підвелася, на ходу запихаючи ноута до рюкзака.

- Ліхтарик погаси. Його зараз за кілометр видно. -  хрипко наказав цей недодушений.