Язик без кісток

Зверху звішується край матрацу й на ньому зручно вмостився пан Томський і розглядає мене з неприхованою цікавістю. 

Я теж роздивляюся заспане Максове  обличчя -  з помітною відрослою щетиною і  почервонілими очима. Але очі вже не такі червоні, як учора. 

Його густі, як у дівчини, вії кидають тіні аж на щоки. Цікаво, а волосся на голові у нього теж таке густе? Воно пряме чи хвилясте? Яке воно на дотик  - м'яке, чи таке, як коротка щетина, яка зараз вкрила його щоки й підборіддя?

Ні, щось неправильно, не про те треба думати зараз. А про що? А от про що - пощастило мені. Якщо я так чітко бачу кольори й тіні, значить уже світає. І можна більше не спати й не додивлятись до кінця той кошмар.

Цікаво, а мої очі раптом не червоні? Під повіками ріже, наче туди попав пісок. А може й попав. Тут, біля моря, його повно.  Але скоріш за все то я просто захворіла.

А от не треба було засинати з мокрою головою.

- Ого. В тебе що, на креветки алергія? - Макс пильно вдивляється мені в обличчя, наче вперше бачить.

- Не було раніше. - з нехіттю відповідаю і знову кашляю.  

- Значить застудилася. Зараз подивлюсь аптечку, там щось повинно бути. І поїдемо шукати аптеку.

- Мені просто кошмар наснився. Зараз пройде.

- Тебе не питали. От тобі аспірин, пий. 

- У мене може й температури нема, нащо зразу аспірин?

- Є у тебе температура. Я відчуваю, яка ти гаряча, прямо звідси. Я що, хворих не бачив. У тебе губи на пів лиця й очі сильно блищать. Карочі - пий. Є ще щось вдягти?

- Мені не холодно.

- Зраз буде холодно. Як нема, то й нема. Поїхали. Застуда влітку - то неприємно, але не смертельно. Гірчиці в шкарпетки насиплемо, поспиш нормально, і пройде. Давай наверх. Не на часі капризи, треба швидше видужувати.  

Чого їм усім усе не на часі? Ще пам’ятаю, як нагорі вкривалася своїм пледом, потім тільки сни й ті  кошмарні, іноді звідкись у моїх руках з'являвся пластиковий стаканчик з  водою і якісь ліки.

Ми їхали, я відчувала рух, але була десь в іншому вимірі. Чайки - то хустинки, я вітрильник, мені майже добре, тільки трохи холодно. 

Не трохи насправді - аж зуби цокотять.

Але дідусь мене обіймає через ковдру і розказує якісь свої історії про дев'яності. Я зігріваюсь і  поступово засинаю. Десь опівдні просинаюсь, і мені добре, тепло, не хочеться вилазити з-під ковдри, та треба - поклик природи. Варто мені поворухнутися, як великі руки підхоплюють і притискають до теплого й майже не одягнутого Макса. Гм. А як правильно - майже не одягнутого, чи майже роздягнутого?

Ні, правильно не спати поруч з чужими людьми на несвіжих матрацах.

- Не крутись, дістала, зараз впадеш. Як ти в цілому?

- Начебто добре. Пусти, не впаду, я в туалет хочу.

 - Зараз проведу. Тут на стоянці є. 

Ноги й правда, як ватні. Добре, що він підтримує під пахви. 

- Я довго спала?

- Не дуже. Просто дуже крутилася і жалілася на холод.
- Дякую, що піклувався про мене. 

Я й справді вдячна. Міг би й проспати, й уваги не звернути. Знову не виспався, мабуть.

- То не було важко. Кажу, ж застуда влітку сама себе лікує. Зараз буде весь день спекотно. Прогрієшся. Ти була дуже холодна.

- Я завжди так. Якщо падає температура, то дуже сильно. Добре, що ти здогадався зігріти.

- Замнемо. Тепер ти іди сама, якщо що - зви голосніше.

- Сподіваюся, це я ще здатна сама зробити. - сказала сама собі, входячи до вбиральні, що побудована в тіні  заправки.

З поганенького дзеркала над рукомийником на мене дивилися чиїсь запалі й обведені темними колами очі, занадто великі на схудлому за ніч  майже дитячому личку. І губи втричі більші, ніж звичайно. Правду сказав. Ну горе тільки рака красить. І креветок. 

Жаль, що цей пихатий красень бачить мене в такому вигляді. Неприємно. Нічого, трохи холодної води -  одразу буде не так все й страшно.

Невже все життя так буде після того, як перехвилююся?  То не застуда, а щось психосоматичне, лікар казав. Якась реакція на стрес. Добре, що Макс  мені температуру збив тим аспірином. Судомна готовність у мене настає після 39 градусів. Так там не поміряєш, в кабіні.

Певно, що тому здоровому спортивному пацику не можна казати про таке. Ті, що ні разу в житті не хворіли, мабуть, зневажають тих, хто хворий або слабкий.

І так я баласт непотрібний, як ще взнає про судоми - відвезе до найближчої клініки й залишить. А там мене одразу бери тепленькою. Підігрітою до сорока градусів. І це ще в кращому випадку. Просто висадить і далі поїде. 

У нього самого проблеми. Кожен сам за себе. 

А може то і правильно. Нехай їде. Гроші, що взяв, уже відробив сьогодні. Не дав згоріти.  Яка мені різниця. Поховають офіційно  когось, хто й так помер, як дружину законного. Ну й амінь. Ні їй, ні мені гірше не буде.

Прізвище у мене тепер інше. І так було не чоловікове. Пропала вища освіта? Рік навчання на менеджера - кому воно треба? Точно не мені. Загублюсь тут десь по дорозі. Паспорт чистий.

Як поховають когось, то їм зовсім ні до чого мене шукати. Розійдемось, як в морі кораблі. Я слідую своїм курсом, вони  своїм.

От ще тільки зовсім трохи голову під холодною водою потримаю. Нічого у двері гатити. Виходжу уже.

О, тут справді утворилася невелика черга з дуже злих жіночок. Природа всіх кличе, не тільки мене. Добре, що їм дуже треба в туалет. А то наслухалась би.

 А, ні, жага висловитись у них сильніше інших природних потреб.

- Наркоманка. Кололася там, точно.

- Повія малолітня. Вони тут на трасі дальнобоїв обслуговують. Плечові чи якось так називаються, мені знайома казала.

- Бідося, не дай Боже до такого дійти, у мене дочка маленька, так страшно за неї.

Нічосі. Повеселили.  Я, коли в туалет хочу, мені не до розглядань, хто повз мене йде. Не жіночна я, правду коханий тоді сказав.

А от що справді дивно - називати його досі коханим. А законного  - законним. Звичка. І тепер коханий - то просто якийсь чувак, який забився на гроші, що відзніме зі мною домашнє порно, а що я незаймана, то за таке більше платять.