Що Макс про мене подумає?

Ох нічого собі! Я, здається, збожеволіла. 

Рідний колись, знайомий аж  до блювоти жовчю голос коханого питає,  навіщо відпустили таксі й особливо таксиста. Рідний і коханого - в лапках. Хоч він у мене все одно закодований в пам'яті як Коханий. Щоб відрізнити від тих, кого я насправді люблю. 

Значить не така уже я й божевільна. Я все пам’ятаю, виродку.

А нащо йому таксі. Ми ж під домом?

А може й у домі. Піді мною щось не таке тверде, як асфальт або бруківка. І тхне неймовірно куривом і не дуже гарно чищеним паласом. 

То поки мене не було менш як тиждень, клінінгову бригаду не запрошували? 

Законний - справжня свиня.

А може то була конспірація, щоб не бачили, що я не вдома? 

Голова розколюється. Що за дурня це життя, що за гидота. Куди я влізла несповна розуму? 

Хоч про розум - то велике перебільшення, скажемо вже відверто. 

Бо хтось розумний би додумався уже до того, що відбувається. А я нічого не второпаю. Ще й до всього мене грубо торсають за плече саме тої руки, що болить все дужче. 

-Мала, а ну скажи хоча б щось, якщо можеш. Або очі відкрий. Я ж не вчорашній.  Я все бачу -  ти прийшла до тями. Кінчай уже прикидатися. 

Бачить він. Ха. Скільки мені всього хочеться сказати про те, що я тоді побачила йпочула. Але не має сенсу. Це все було давно і вже не важливо.

Важливо тільки, чи правду сказав Макс і чи цей казанова діє разом з батьком. 

Якщо разом, то я його викреслюю зі списку поганих людей і перношу в список умовно померлих. Про таких нічого не думаєш. Не злишся. Не ображаєшся на них. Просто свідчиш в суді все, що можеш сказати у справі.

- Не прикидайся, я бачу - у тебе повіки тремтять! Ти оклигала?

- Не знаю, коханий. Я не бачу, що прийшла до тями. Я сплю або марю.

Коханий, що хотів мене звабити й зняти домашнє порно, противно ірже.

Є сміх і сміх, от що я вам скажу. І оцей сміх мені зовсім не подобається. 

От наче й голос не хрипкий, такий ніби альт, але мужній, не дитячий. Йому б у хорі співати. Церковному. Тільки таких церков ще не збудували, в яких такі поганці можуть співати, й церкву потім не треба переосвячувати наново. 

Сміх не злий, навіть вдоволений, і привід не банальний, видно, що людина від душі веселиться, а чути гидко.

- Кажи щось ще. А то я половини не розчув. Треба впевнитися, що тебе попустило. Думав, ти вже не вийдеш у фінал.

Який фінал? Попустило - то про той постріл? Так то була не куля, он воно як - від кулі ж не попускає. Мене підстрелили, як дикого хижака підстелюють снодійним. Таке показують на каналі  "Нешнел Джиогрефік". 

А нащо? Я ж і так йшла додому. І я не пручалася.

Ні, попустило - то перебільшення. Нічого  не змінилося. У мене знову голова обертом.

Тим часом бідну мою руку знов грубо шарпають, і вона миттю відзивається болем, що прострілює від пальців до самої потилиці.

Це дуже допомагає вийти з приємного рожевого туману, що оповив свідомість і не пускає туди страх.

І в проясненій голові-головоньці нарешті спливає здогад, що боляче мені роблять умисне, що хапають і тягнуть саме для того, щоб боліло. А не як Макс недавно - щоб роздивитися й промити рану.

Макс. Щось треба згадати про Макса.

А. Ну так. Я ж натиснула кнопку й сказала слово.

І досі не знаю, чи прийняли мій виклик. І чи не зарано я навела паніку. Я ж дома. Тож нічого особливого наче не сталося. 

Неприємно і навіть противно. Так я ж знала, що мене допитуватимуть. Правда не думала, що робитимуть боляче. А Макс попереджав. 

Фу. Погано. Але ж не жахливо. Я ж дома? Точно дома. Я підійшла майже до самих воріт. І мене бачила охорона. І я кричала й розмахувала руками. І тут тепло, тут не вулиця.

А чого тоді у мене нема того відчуття дому, що в нас завжди є, коли ми переступаємо рідний поріг?

От що хочете зі мною робіть, тільки не можу уявити, де саме я лежу. Нема у нас такого місця. Ну точніше - не було, коли я останній раз була вдома.

Не в холі й не у вітальні -  там нема паласів. 

Не у спальні, там не може так гидко тхнути. І чому я на підлозі, а не на ліжку…

Мої роздуми перериває нове болюче шарпання, ще й з вивертом. 

- Чуєш, відморожена. Досить морозитись. - знову  те іржання вдоволені собою дитини. - Я в курсі, що в тебе кров риб’яча. І що ти нічого не боїшся, бо занадто для цього дурна. Просто повір - я з тобою не граюся в БДСМ. Тут все по-дорослому. І не смій ласти склеювати. Ти мені до цього відшкодуєш всі видатки. А потім як хочеш.

Мені дають замашного ляща. Гм. Макс наче наврочив. Мене б’ють. Мене!

- Але кажи уже щось. - знов гундить кожаний. - Мені треба впевнитись, що твій мозок не постраждав.

- Я хочу спати. - по-моєму всі слова вимовлені розбірливо. Але це не точно. Мені знову прилітає, уже по іншій щоці. А я її не підставляла, зважте на це.

Сказала б коханому, що не з його мозком впевнюватись в гостроті мого мозку. Та навіщо - щоб іще вдарив і нічого корисного не сказав?

Нехай впевнюється в чому хоче.

- Раз...раз-раз-раз. Як мене чути? - кажу якомога чіткіше.

- Норм чути, кажи щось зв’язне, малихо.  Так і я можу з перепою перед батею вийожуватись.

Любий каприз, коханий, як ти сам любиш казати. Ти зараз сильніший і більше знаєш з того, що відбувається в цьому дурдомі. 

- Заходять якось екзистенціаліст, нігіліст і втомлений цинік до бару. - починаю, старанно вимовляючи кожен звук. - А бармен такий: "У нас пиво тільки з 18 років".

Повисає досить довга пауза, а потім лунає гучний регіт.

Ох і довго ж  до нього доходить. Як я могла не бачити, що він тупий? Але це не важливо. Важливо, що ніхто улесливо не підгигикує й дружньо не сміється. Тобто він тут в однині. Ні шісток, ні приятелів.

То означає що ми тут тільки вдвох - чи не так? Мозок аж рипить від напруги. Не хоче працювати.  Як я його розумію.