Тортики й тортури сімейними альбомами

- Дякую, мені без цукру, будь ласка. - говорила я тим часом у відповідь на припрошення.

Ото кислота в коханого. Не пам’ятаю навіть як нас знайомили. Пам’ятаю тільки жалісливий вираз і моментальне запрошення до столу після першого ж погляду на мою  некондиційну фігуру. Вірніше повну відсутність у мене тієї самої фігури.

Явно матуся не чекала від синочка такої підстави. Хоча батя Коханого має приблизно мої кондиції. Може не так вже й погано, що я така захарчована й недоглянута. 

Нехай пожаліє сирітку. Тих, кого жаліють - не стережуться.

-А може все ж із цукром,  дитинко? Нічого тобі від ложечки не буде. Ви зара занадто бережете фігуру. Повір мені, я знаю. що кажу. Хлопці не собаки, на кістки не кидаються, вони тільки хизуються сухоребрими шльондрами, а женяться з...ой...

Та отож. Один хлопець кинувся. Теоретично. Твій син, до речі. Він же не водить шльондр додому, правда?

І ще одна правда - він не на мої кістки націлився.

Зараз, коли дивлюся на цю добру жінку, стає  ще зрозуміліше, що кістки цього песика точно не цікавлять. Це у них з батею сімейне. І здається, мама Коханого про це в курсі.

І той гострий погляд, що вона на мене кинула при знайомстві я дуже добре пам’ятаю. Він наче рентгеном мене просвітив. І дуже не в’яжеться з цим патяканням безпосередньої добродушної мамочки непутьового синка.

Що таке, невже не приводив ще нікого знайомитись? 

А поводився весь рік так, наче тільки він вирішує, яка саме дівчина з якої саме грної сім’ї достона його наманікюреної руки й зрадливого серця. 

Якби насправді я була тут не перша, то маман  би не поводилася так нервово. Бо її золотий хлопчик дозрів, і батько його давно хотів оженити його з двічинкою із пристойної сім’ї. З найпристойнішої, щоб прикрити його походження від кримінального авторитету. А хлопчик пручався.  Чи не пручався, а просто я одна не в курсі,що він син кримінальника. 

Цікаво, я ще хоч трохи нагадую його матері хорошу дівчинку-ромашку - після того уколу й валяння на підлозі, а надто після масажних процедур її синочка по моєму милому личку?

Звісно я намагалася привести себе у більш пристойний вигляд. Але у домі Коханого не  знгайшлося декоративної косметики. Так що я тільки після душу і повністю натюрель.

Нічого. І без бойого розкрасу уже можна починати мене або сильно любити, або боятися, мамммусю. Бо твій син не запав на мене.

Просто у нього виникли обставини непереборної сили для того, щоб нам з ним бути разом.

Зате у мене таких обставин немає. 

Я теж як виявилося, люблю, щоб  тіло було погабаритніше і очі сині.

А твоє сопливе пташенятко з його шістками розбудили в мені звіра. 

А як ви собі уявляєте звіра, дорога свекруньо? 

Це вовк, ведмідь, лев, пантера, а може носоріг або буйвіл?

Але ж на світі є дуже небезпечні звірята, яких мало хто злякається, коли вперше бачить. Такі маленькі, білі й пухнасті. Завжди ввічливо вітаються.

Так от, милі мої майже родичі.

Я ваша полярна лисичка. А чому не пухнаста й на жабку схожа - так хворію. Ви мене зробили хворою.

Настрій мій покращувався з кожним ковтком чаю й шматком торта. Ця Валькірія - чарівниця. Я її уже люблю.

Але прийшли ми сюди не за тортиком.

Тому я посміхнулася коханому стомлено й попросила принести мені з кухні аспірину. Бо після вчорашнього щось не можу прийти до тями.

Сказала й "ой" - алаверди такому ж “ой” мами Коханого.

Ніби проговорилася випадково. Й нахилилася над чашкою. А там чорний чай, виявляється. З цукром.

Виходить, тут заведено щедро пригощати не питаючи. Бо це те, чого я не могла забажати ніколи. І була не права. Це смачно.

А може у цьому домі зеленого чаю просто не п’ють. Бува ж і таке, мабуть.

Це моя кухня має на озброєнні стоп’ятсот видів чаїв і кави. І щось у судку, що сиротливо забився в куток холодильнику - з зеленню й чимось відварним швидкого приготування. І без тортиків.

Ніколи не готую більше, ніж можу з’їсти за день. А судок - то на пари. Я ж там бідна сирота, що не може собі дозволити похід до столовки чи кав’ярні. 

А насправді я просто гидлива до нестями. І мені хочеться в столовці витерти ложки-виделки, та й тарілки серветками, і все одно противно. Це теж щось інтровертне, мабуть.

От і зараз дякувати богові не потяглася за серветкою, щоб витерти чайну ложечку. Ото був би плювок в обличчя жінки, що від душі хоче мені зробити краще.

- Ну хоч ще трохи тортика візьми, дитинко!

- О, дякую, яка розкіш цей бісквіт - то ви самі робили? Обожнюю тортики, все життя тільки б їх і їла. І ще - морозиво.

Анітрохи  не кривлю душею, дійсно обожню. Але, крім того, мені дуже треба, щоб вона тут сиділа і не лазила на кухню та взагалі в ту частину квартири, де зараз орудує Коханий у пошуках гострого ножа на її коханого чоловіка й свого баті.

І хай тільки спробує не знайти, розірву заручини.

Хоч втратити таку свекруху мені буде жаль. Ми з нею уже гарно потоваришували.

- А потім то  усе гарно змішуєш, розділяєш на дві частини, виливаєш у дві форми й ставиш на дві полиці в духовку.

Я тримаю диктофон, він записує рецепт,що його натхненно аж виспівує ця добра жінка.

- Тільки не забудь поміняти місцями, щоб однаково пропеклися, а кремом мазати - то тільки коли охолонуть, а то замаслиться. 

Знову вдячно киваю. Уявляю, як це смачно.

- Можна ще просочити сиропом, то як раз треба робити, коли коржі гарячі. Просто розрізаєш навпіл і поливаєш з середини. 

- Ага, ясно.

- Ти який сироп любиш?

От тобі й питання, принцесо на горошині. То ти на дуже тонкому льоді зараз.

Кулінарна ненависть і любов зазвичай - з першого погляду. А війни в цій царині кривавіші за битву без правил жінок у бруді.

- Я невибаглива (ой, не те, принцеси ж вибагливі на думку свекрух), ну тобто наша кухарка знає мої смаки й не готує чогось замудрованого.