Третім будеш?

Знахідка в старому альбомі

Руки стають ніби чужими, пальці самі розтискаються від полегшення, з них випадає альбом, з нього вилітають фотки коханого на горщику, з пальцем у носі й увесь інший тодішній фотокреатив.

Це дуже неввічливо, але я стійко й дурнувато посміхаюся вслід тим двом - мамі й сину, що озирнулися на цю катастрофу. І уже навкарачки повзаю за тими розсипаними білими й глянцевими клаптиками чийогось життя. 

Поза зовсім не мила, я погана невістка. Некрасива, незграбна й не вмію берегти сімейні реліквіїї. Руки не з того місця виросли.

Мені треба було все не так робити. Я мала елегантно присісти навпочіпки й рівно тримати спинку, випнувши груди. І не всміхатися й кидатись прибирати, а діждатися вказівок, як це правильно робити.

Валькірія хитає перманентом і зітхає так, що завіси на вікнах коливаються в такт її настрою.  Але їй вже треба йти, залишивши в хаті безлад і дурнувату наречену з дірявими руками. 

Її реліквіїї можуть бути попсовані, дати переплутані, а картина сімейного щастя стане не така виразна. Я махаю руками, типу все буде гаразд, все виправлю. Вона непевно стинає плечима. Не довіряє. Там треба, щоб все було ідеально. Бо ті альбоми до ери інстаграму мали те саме значення - лайфстайл, креатив, гламур, дискурс і контекст.

І так само призначалися для того, щоб чужі бачили й заздрили, як в сім'ї все добре або хоч не гірше, як у людей.

Валькірія ще раз зітхає і виходить з квартири вслід за сином. Мабуть я втратила набрані бали й знову не дуже перспективна наречена. Хоч би вона не питала про мене у свого золотозубого. Добре, що він не знатиме, про кого йдеться. То вже нехай Коханий викручується. У нього в цьому великий досвід.

А я тремтячими руками наводжу лад у сімейному архіві. 

Деякі фото складені по кілька серій в окремі конверти. Точно як теки в компі.

Добре, що я не в сукні повзаю по підлозі. Було б тоді зовсім непристойно на вигляд. А в цьому домі пристойність явно в ціні.

Фух, начебто все зібрала. Валькірія - зразкова господиня. Ні пилинки під диваном. І в неї явно нема менеджерів з клінінгу. Все сама. 

Тепер би якнайшвидше розпихати це багатство по сторінках в правильному порядку.

Ще добре, що воно все акуратно датоване.

Зітхаю, а руки спритно сортують фотки й конверти. 

Я в поті чола гарячково розтикую їх по вільних сторінках, поки не доходжу до пухкого конверта з дуже знайомою датою.

Я спішу, мені не до цього, діду. Ми з коханим ровесники. У нас можуть співпадати всякі дати, ну чого ти завівся, дідусю.

Але дід у моїй голові осудливо насварюється пальцем, а полім наче хапає мене за руку і змушує подивитися. Ну як скажеш. Продивлюся. 

Ого…

І навіть диск тут є. Евріка - означає знайшла. Я знайшла докази, діду, ти мав рацію!

Руки знову тремтять, пульс зашкалює, у вухах шумить. Так я не почую, коли вони повернуться.

Треба швидко ховати кудись цей конверт. Він товстий і величенький. В кишеню не влізе.

І не треба - цю евріку я запхаю в штани. Під резинку трусів. 

Жночна дівчинка запхала б у ліфчика, за пазуху. Але я не вона.

Про що це я? Вони зараз мене застукають.

Гарячково розтикую все по датах, тремтячими руками кладу оксамитову книгу пам’яті між інших альбомів.

Потім швидко хапаю альбом того ж кольору, тільки на три роки пізніший, і втуплююся в фотки щербатого дрища у шкільній формі й фірмовому шматті. 

Цей нещасний школярик ще дуже далекий  від стилю й витонченості нинішнього Коханого. Але чомусь цей хлопець  здається мені симпатичнішим у своїй гордості за новий модний  одяг і безпосередності.

Він тоді ще жив тут, бігав цими вулицями. У нього тут були справжні друзі й вороги - не те, що зараз ті прилипали в універі або я. 

Може у нього були тоді дівчата, що справді подобались, а він їм. Схожі на матір чи якісь інші. А чи він їм подобався - з оцими кривими рідесенькими зубами, клаповухий, негарно пострижений? Брекети досі носить, мабуть, все ж не подобався. Що ж. Стоматологи зуби зараз гарно виправляють.

А чи є брекети для ображеної в дитинстві мілкої душі?

Приходящий тато, що водить у вихідний в зоопарк, мама, що гарно пече тортики, але сусідки з нею знатися не хочуть, бо шушушушу…

В школі він пасе задніх, бо  в селі школа не була в пріоритеті, мамі він був милий і без красивого щоденника й почесних грамот за навчання. Один був клопіт - аби здоровий.

Маленьке дике вовченя, його притягли у мегаполіс і кинули на асфальт, щоб пускав корені й тримався.

Щось не дуже у нього виходить.

Я не жалію тебе, Коханий. Ти все ж сяк-так вкоренився. Тут на тебе в перспективі чекала маленька кримінальна імперія. І ти сам придурок втратив шанс її очолити. Бо ти лінивий мамин синок, що не хоче вчитися нічому, крім як портити дівок і трусити батьковими грішми, щоб компенсувати роки меншовартості. Ще й демпінгуєш, заважаєш сімейному бізнесові - пускаєш домашнє порно в обіг за копійки замість все зробити правильно, й щоб покупець був солідний і грошовитий.

І тепер  неочікувано тільки для тебе з’явився  братик або сестричка, що все це можуть і хочуть - і вчитися, й підтримувати бізнес.

І твоя бідна мати, яка тільки заспокоїлася про твоє майбутнє, явно не в курсі цих подробиць.

Але Валькірія завбачлива. Колись взяла цей конверт і сховала. Може не знає навіть, про що там. Тільки знає, що її чахлика треба контролювати.

А я повелася на рецепти тортиків, діду. Тепер буду пам’ятати, що зовнішність - далеко не все. Моя щира дяка цій жінці. Вона точно не тупикова гілка еволюції.

А от на Коханому природа відпочила. Ясно тобі, Коханий?

Я - твоя соломинка, женишок. Або твій вирок.  

Ти, мамин син, одразу соплі розвісив і тільки ждав, коли тебе випнуть з бізнесу. А тут я з’явилася. Дівка, людина третього сорту. Мамуся, охоронець, мозковий центр і може ще давалка  в одному флаконі.

Козел ти, Коханий. Але потрібний козел. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше