Це найромантичніше побачення, що було в моєму житті

Законний зробив швидку об’яву про початок ювілейного обіду і про те, що до вияснення обставин лот проведе час у надійному місці, а гості поки що нехай зацінять  кухню й страви, а також принади подавальниць, вдягнених  в олдскульні плейбойські костюми кроликів.

Що там було далі - не знаю. Зловила себе на млявому інтересі до костюмів кроликів та пригадуванні старих плакатів з колекції Коханого. Цікаво, чи не батя прищепив йому такий тонкий смак до вінтажу і потяг до прекрасного? 

Пам’ятаю, що обов'язкові елементи такого костюму  завжди були вушка й хвостик. Все інше - на розсуд дизайнера. В тому числі й відсутність всього іншого.

Я зовсім здуріла - в такий момент думати про дизайн костюмів для рольових ігор?

Оце мене попустило, як тільки безпосередня небезпека минула.

Розпорядник з двома претендентами та законним на чолі вирушили за одним з лакеїв, що ніс лот, тобто мене, практично на витягнутих руках.

Мабуть, така пересторога потрібна - щоб ні грама моєї цноти не  пропало, якщо його плебейське тіло ненавмисне доторкнеться до  мого незайманого і дуже коштовного.

Мене занеси на самий верх, в одну з гостьових спалень, і акуратно поклали на ліжко.

Але рота не розклеїли й не розмотали з мене липучку.

Може воно й на краще.

Коханий  з Бурим постаралися - поки з  мене не зріжуть шари обмотки, моїй цноті майже нічого не загрожує...

На всяк випадок удавала переляк. Це  завжди розвіює будь-які підозри. Та й удавати особливо нічого не треба було, якщо не брехати собі. Але і паніка уже пройшла, та й апатія майже випарувалася.

Залишилося лише отетеріння перед тим, як законний спритно  продав мене гостям.

Ні, в тому, що він матір рідну продасть, як гарно заплатять, я не сумніваюся уже давно.

Я сумніваюся, що за час, що пройшов з моменту дзвінка Бурого зі згодою привезти мене за викуп, вони могли влаштувати все - навіть такого досвідченого аукціоніста десь дістати серед ночі.

Це ж треба ще бути впевненим що випадкова людина  не розкаже нікому про такий цікавий ювілей. Тобто розпорядник - людина не випадкова й захід спланований давно.

А це означає що вони чекали на прибуття лоту, але не мене, а когось іншого.

Ця  думка не давала мені спокою майже так само настійливо, як і здивування від того, що в домі так мирно.

Ну розумієте, тут гульбанили на всі гроші, тобто зовсім не було тихо. Навпаки - музика, тупіт численних ніг у коридорах та істеричний сміх, крики - все було. Воно за цей час не міняло тональності й темпу. 

А це означало, що мафіозних розборок не сталося, або вони відбулися так блискавично, що ніхто й не помітив.

А Законний живий і неушкоджений. Натомість мій майбутній тесть не показувався більше у залі.

Втік, чи уже теж десь сидить, теж обмотаний скотчем, якщо взагалі не схований  у мішку десь в саду під трояндовим кущем? 

Про що б іще подумати, щоб не думати про те, як зараз лептоп прочумається й відвисне, платіж пройде, отут самі веселощі зі мною в головній ролі й почнуться.

Бо ніяких звуків штурму моєї оселі ніякими спецпризначенцями не було чутно.

Зате було чутно якесь тихе шкрябання знадвору. Неначе гілка треться об вікно від вітру.Та вітру, здається, немає, а під вікнами давно нічого не росте - все, що виросло  вище коліна, давно спиляне за розпорядженням законного. Бо затіняло йому  кімнату, псувало вид з вікна і ще якось там заважало. Тож ніякі віти ніяких дерев не могли так шуміти.

Мабуть, якась деталька з рами відірвалася й тепер рипить. 

Хоча - чого це їй рипіти, вітру ж нема. Миші розвелися за тиждень і грають у футбола при такому галасі в домі? Та щаззз.

Навіть якщо вдалося би повернути голову, все одно нічого не було б видно, бо світло, хоч і тьмяне,  відбивалося від скла й робило з нього дзеркало, а не знаряддя для огляду.

Зрештою, хай собі рипить. Чого це така дрібниця мене бісить, мені що нема більше від чого  божеволіти?

Це третій поверх. Може якийсь механізм на даху весь час рипить. Гості ніколи не скаржилися на шум, але може то було з ввічливості.

Та й коли у нас останній раз були гості - уже навіть не пам’ятаю. Але точно не цього року. Законний останніми роками став справжнім відлюдником. Ми з ним з’являлися на публіці тільки на дуже офіційних заходах.

А щоб когось запросити просто посидіти за гарним вином і погомоніти до ночі, а потім залишити на ніч відпочити - того давно не бувало.

На лице щось сиплеться зі стелі.

Та що ж це таке! Добре,  що в очі не попало.Оце гуляють, так гуляють, аж стеля  трясеться.

Невже Макс нічого не зробить? Не повірив мені. Думає що я знову його заманюю, щоб посміятися.

Отак закінчити життя, то треба мати особливе щастя. Лежу у власному домі, замотана, як шовкопряд у кокон, з заплющеними очима, щоб зі стелі труха не сипалася. 

Діду, прости мене. Не вийшло помститися. Не така я розумна й везуча, як ти думав. 

Скоро прибуду до вас, і будемо уже назавжди разом.

На мене знов щось падає зі стелі поламавши весь пафос моменту. 

Рипить сильніше, потім у ретельно зачинену кімнату звідкись вривається холодний протяг.

Щось гупає поруч зі мною на ліжко так, що я мало не підлітаю з матраца до стелі.

Знайомий хрипкий голос каркає щось про те, що оце він вдало зайшов, а були в нього сумніви, бо тут занадто тихо - може й пастка.

Шорсткі пальці віддирають нарешті скотч від обличчя.

Це досить боляче, скажу я вам. 

Зате тепер можна нарешті плакати й не боятися задихнутися. Я й плачу - тихо й щасливо. Сльози течуть у вуха,  бо я навіть не можу повернути голову, щоб вони стікали якось інакше.

- Це найромантичніше побачення в моєму насиченому житті, мала. - тихо каже Макс і цілує мене в ніс.

Від сліз я його погано бачу, тільки великий чорний силует та рідні очі в прорізі балаклави, такі сні, як небо, якого вже думала й не побачу більше ніколи.