Третім будеш?

Дочку майора Василенка напризволяще ніхто не кине

 

Принц ривком підіймає мене з  інвалідного візка, повертає обличчям до тих у камуфлі й приставляє до горла щось холодне й тонке.

Він мовчки відступає зі мною кудись у темінь, водило його щось каже переслідувачам і йде до нас з Принцом. Група захвату слідує за нами, наче почесний ескорт - на кілька кроків позаду й не змінюючи відстані ні на сантиметр.

Дуже повільно ми наближаємося до пункту, що потрібний Принцові. Це літак?

Я ж не бачу, бо мене тримають спиною до Принца й лицем до переслідувачів. А те холодне уже не холодне - зігрілося об мене й дряпає шкіру.

Макса серед групи в камуфляжі немає. Всіх уважно роздивилася. Вони спортивні й підкачані. Може є й голубоокі - проти світла, що лине від аеропорту, не розбереш. А от такого зросту, як Макс, нема нікого.

Це може означати й те, що він поранений. І що вбитий, тільки я на таке не згоджуюсь. Чого б то його  вбили!

Він щасливчик і везунчик. І взагалі йому могли дати інше завдання. Наприклад зачистити мій дім від тої погані. І він може зовсім не поранений. І якщо ця група захвата не почесний ескорт, то може Принц сяде у свій літак і відлетить в теплі краї, а мене залишить за те, що дали втекти.  

Хоч я так не хочу. Я хочу, щоб його зловили, засудили й привели вирок до виконання. Чи як там воно називається. А не щоб він втік і продовжував витворяти всяке.

Тут моя шия, міцно стиснута пальцями того поганця, раптом виявляється вільною.  Хтось хрипить і булькає у мене за спиною, поки я зламаною лялькою осідаю на бетонку злітної смуги. 

Мрію тільки про те, щоб хрипів той пещений поганець, що купляє собі живих ляльок.

Цікаво, щось я собі зламала при падінні, чи обійшлося? Паралізоване тіло не відчуває нічого. 

До мене наближаються численні ноги в берцях, наче гігантська стоніжка, а я від полегшення втрачаю свідомість.

Мені добре, я вітрильник з білими вітрилами, шалено мчу до горизонту. Чайки, що утворилися з хустинок тих, хто махав мені услід, відстали. Метелики змахують крилами й створюють вітер, він напинає паруса, які від цього стають схожі на дівочі груди, а я зараз перетну лінію горизонту.

Ейфорія несе мене на прозорих потужних крилах, ось прямо зараз я побачу щось найважливіше або хоч здогадаюся, що найважливіше на світі...

Та де там. Кому так погано від того, що мені так добре?

Все навкруг мене обертається по колу, в центрі якого софіти, а під ними я лежу на чомусь твердому. 

І тепер я знову відчуваю все - і своє змерзле до дрижаків тіло, й біль у всій лівій стороні, й те, що нарешті можу ворушити пальцями на руках і ногах.

- От і молодець.

Якийсь дядечко в зеленій шапочці й куртці нахиляється наді мною.

- Налякала ти нас трохи, дівчинко. Але ми не з лякливих. Тепер все добре. Полежиш у нас трохи, відпочинеш, і підеш додому, до мами з татом. Телефон пам'ятаєш, кого сповістити?

Ех, а непогано було б зараз повернутися до мами з татом. Я майже встигла перетнути горизонт. Так не дав ти мені, хоробрий зелений дядечко. А телефона не пам’ятаю. І навіть не впевнена, що туди зв’язок дотягли.

- Що, не можеш сказати, чи не пам’ятаєш?

Телефона батьків я не пам’ятаю. Це правда. А голос наче повернувся. 

І я шепочу потрісканими губами, відчуваючи, як вони лопаються і з них сочиться моя солона кров. Лікар не чує і налляються нижче. Ну спробую голосніше.

- Чумайдан.

Дядечко міняється в лиці, явно стривожений і засмучений.

Але хтось інший, не бачу хто, бо він стоїть за освітленим колом, владно плескає зеленого по плечі. Мені видно тільки його темну постать і накинутий білий халат. Він відстороняє зеленого і підходить ближче.

- О, раз про чумайдан згадала, тоді точно прийшла до тями. Молодець. Не переймайся. Дочку майора Василенка напризволяще ніхто не кине.

Ну добре. Заспокоїв. Не кине, то й не кине. Я вдячна. От притягли сюди. Померти не дали на тій злітній бетонці. Хоча могли. Легко. Якби той гад втік, їм би облом був. 

Правда, якщо подумати…

Ох, як думати боляче! Голова болить, вся ліва сторона мого бідного тіла теж болить - в унісон з головою.

Але все ж, як подумати - я теж цінна. Їм же свідчення потрібні.

Але їм би більше звіздюлів дісталося, якби вони через мене впустили того Принца-викрадача.

А до речі, батько ж у відставку пішов як раз у той день, як була аварія. Він їм, виходить, не колега. Але мене напризволяще не кинули.

Хто вони, цікаво. І щось я забула. Дуже важливе. 

Тут чогось не вистачає. Або когось.

Розуміння розривається в голові білою понадновою зіркою.

- Макс…

- Що кажеш, дитино? - той, що в накинутому халаті, нахиляється до мене ще нижче. Тепер я бачу - він дуже вже не молодий, але тренований і явно в гарній формі. Он як швидко рухається. Майже як Макс.

- Макс. Де Макс?

Мій голос, наче шепіт миші. І тому тип у халаті поверх темного вбрання мене звісно не чує і не розуміє.

Лікар в зеленому застережливо кахикає. Видно субординація не дозволяє відтягти того, що в білому, від пацієнтки. 

Але все одно він суворо і компетентно декламує в спину тому старому воєнному  свою фахову мантру.

- Хворій не треба хвилюватися. Вона після шоку. У неї може розвинутись посттравматичний синдром. Зараз її відправимо в палату, нехай відпочиває. Поки що ми зробили все, що можна на цей момент. В принципі вона в безпеці.

- Поставте на особливий контроль. Сиділку, чи що там треба. 

- Добре. Не хвилюйтесь, і її не хвилюйте.

Я востаннє кличу Макса. Але мене перекладають на каталку і кудись везуть. Ну не кудись, а в палату.

Бачиш, діду, я теж тепер в окремій палаті з сиділкою. І з головою у мене теж погано. 

Провалююсь у сон, не мій, фальшивий, без чайок, метеликів і вітрил. Але навіть там хочу докричатись до Макса. 

Тільки ж кричати я не можу. І він мене не чує.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше