Одні проблеми?

- Не кусай, обвітряться, потім будуть тріщини. Доведеться мазати гігієнічною помадою, ти цього хочеш?

Він притримав мою долоню своїм великим лаписьком, притулив до рота й сказав прямо в  долоню, як в мікрофон, прямо на очах у нянь, що й так не зводили з нього погляду і ловили кожне сово

- Ні мала, не хочу. - і похитав головою заперечливо, не відпускаючи мою руку.

А няні зітхнули на всі свої повні груди, щобули й без того великого розміру,  й значуще подивились одна на одну.

От же ж, що робиться!  Вони - мої няньки. Чого вони не на мене дивляться, де справедливість?

Тут двері знову відчинились під впевненою хазяйською рукою.

Добре, що хоч не з ноги. Тут що, прохідний двір?

Ну я не знаю. То нікого і тільки холод і темрява, то скоро ступити буде нікуди в моїй ніби окремій палаті підвищеної комфортності. 

Макс обернувся всім корпусом, міцніше взявся за стійку й піднявся назустріч нібито трохи мені знайомому дядечкові спортивної статури з глибокими зморшками навколо рота, квадратним підборіддям і дуже світлими сірими очима.

Ті очі невдоволено оглянули палату, переляканих нянь, Макса, який опустив голову наче бик, що побачив тореадора. І нарешті зупинилися на мені, щоб роздивитися з голови до ніг.

Нічим не видав, чи я теж не сподобалася, чи все ж  трохи краща, ніж моє оточення.

Макс невловним рухом опинився між мною й тим глазастим дядьком. Вираз "як закам'яною стіною" заграв яскравими фарбами.

Я теж подивилася на суворого відвідувача уважно й значуще, щоб не думав, ніби  боюся цих оглядин. О, та це ж той, що казав, ніби ніхто не кине дочку майора Василенка напризволяще.

А сам навіть Макса не покликав.

От і вір їм після цього. 

Трепло нещасне, а ще такий дорослий і солідний.

Одне добре, я такими темпами скоро все згадаю. Може з моєю головою все не так погано, як вони всі вирішили?

- Всім вийти. Негайно. - ого, як розкомандувався.

- Чого це я маю виходити? - спитала перевіряючого. - У мене навіть капців немає. А я була у новеньких матренсах, поки сюди не потрапила, правда, Максе?

Той подивився на мої босі ноги й кивнув, хоч було видно, що йому це не так легко -кивати й взагалі ворушити шиєю.

Ой... То у нього явно поранення або якась травма. 

- Сядь нарешті, де сидів, ще впадеш тут, як я тебе підійматиму? Ще й не бачу нічого через твою  спину, от же ж ти здоровенний який. - сказала Максові. 

Може ж він сам не здогадався, що закриває мені весь горзонт.

Але Макс на мене навіть не подумав озирнутися. Ще більше розправив плечі, закриваючи мене від гостя. 

Мені довелося відсунутися у найдальший куток ліжка, щоб хоч щось побачити. Бо ніхто явно не збирався мені нічого пояснювати.

Макс немов і не чув мене -  такий був зайнятий. Напружено стояв, аж я злякалася, що зараз передавить стійку крапельниці, так її стиснув. І судячи з того, що той старий дядько невідривно дивився на нього, вони грали в мою улюблену гру - хто кого передивиться.

Потім дядько махнув рукою, взяв стільця, що стояв  за тумбочкою, й всівся. Тендітний лікарняний стілець злякано заритпів під ним.

А Макс, притримуючи крапельницю чи тримаючись за неї, всівся на моє ліжко.

Воно одразу жалісно заскрипіло, ніби підспівуючи стільцеві, і на ньому стало тісно. От же ж два бугаї зійшлися.

Я дивилася на крапельницю, у якій в темпі вальсу якась жовтувата рідина перетікала у Максову кров. Залишалося її у флаконі не так вж й багато.

Що  буде, коли вона закінчиться і по вені піде повітря? Та отож, що нічого хорошого.Тому я неввічливо вказала пальцем на це неподобство.

- Тут взагалі хтось дивиться за хворими? Що за клініка, де можна отак запросто померти від повітря у вені?

Макс побіжно глянув на майже пустий флакон і зразу вовком подивився на суворого дядька. Швидко  накрив мої уже замерзлі ноги ковдрою. І тільки потім закрутив коліщатко, щоб перекрити доступ тої рідини У вену. А голку не вийняв. Катетер був вшитий, як колись у діда.

А я ж собі гадала, що сильно постраждала. Бо не мала з ким порівняти.

У мене ніяких вшитих катетерів і голова не перев’язана, хоч і болить. Бідний динозавр. Ще й цей неприємний тип на нього витріщився. 

Мовчання затягувалося. Вони обоє дивилися на мене, наче я мала говорити першою. Та не на ту напали. Паузу я вмію тримати. Та й про що питати - Макс знайшовся сам.

Все інше мені розкажуть, як схочуть. Хто я така, щоб мені розповідати службові таємниці, як добре подумати.

Суворе начальство поворушилося,  прокашлялося. й несхвально глянуло кудись в сторону мого ліжка.

- Так це ти у нас тепер Макс?

- Ну.

Ви б чули, з якимпрезирством і викликом він це коротке слово з себе виштовхнув.

- А я було зрадів, що у дівчинки хтось є з рідні, може й допоможе поки суд іде.

Губи Макса сіпнулися, але він нічого не заперечив. Видно не можна йому перебивати начальство. Субординація - о, я ще одне довге слово згадала.

А до мене у голову, що варила в присутності Макса все краще, поступово дійшло, що він ніякий не Макс. І тому ніхто не розумів, кого я прошу покликати, а не через те, що голос у мене тихий.

Зате отой чумайдан вони зрозуміли сходу. Яке популярне слово у їх вузьких колах!

- Ні, у мене немає рідні. Але я повнолітня. І опікуна мені не треба. Досить з мене одного, дякую.

- Мушу просити вибачення. У свій час твій дід відмовився навіть від пенсії за твого батька. Звинуватив його і всіх нас в тій аварії.  А потім воно якось випало з уваги. Ти вийшла заміж. Вчилася, наче все було в тебе в порядку. А воно он як. 

Я стенула плечима. Наче все в порядку. Який точний описмого життя за десять останніх років. І все пправда - дід був дуже проти тої контори. Яка тут могла бути пенсія від тих, через кого загинула його дочка?

- Недогледіли. - нудів далі той перевіряючий. - Ще й оцей втягнув тебе.