Три сльози янгола

III

III

Негаразди залишилися далеко, бо на порозі, всміхаючись у всі зуби, стояла гамірна, рудоволоса Христина Романова - висока дівчина в шкіряній куртці нарозхрист і туфлях, на дуже високих підборах. Під курткою виднілася біла блуза з декольте, а точену фігуру вигідно підкреслювали високі джинси. Від неї приємно віяло солодко-пряним ароматом «LaCoste», і кавою.

- Так, подружко, і це ти працюєш слідчою? - жартує Настя, оглядаючи подругу з ніг до голови.

- Поки помічником слідчого, - обіймаючись. - А що? Блузка біла, джинси сидять відмінно. Колегам подобається, як я одягаюся. А все, що не вписується в дрес-код, це претензії до матінки-природи.

- Ще б пак, у тебе одні чоловіки в колективі, - сміялася Настя, затягуючи гостю через поріг. - Заходь в будинок, зразок дрес-коду, холодно.

- Я з подарунками прийшла. Вирішила не потрошити твій холодильник, а принести улюблену страву.

- Креветки?

- Ага, люба, їх.

- Впізнаю подругу. Давай віднесу на кухню.

- Що за бруд на сходинках, Журавльова? На тебе не схоже.

- Я з саду, в чому була, в тому і стрибнула до Лери, коли той довбаний карниз впав. Я ж розповідала тобі про сьогоднішні пригоди. Уже помию підлогу завтра.

- Ясно. А Леруся, власне, де? - увійшла на кухню Христина, шукаючи очима дівчинку.

- Спить, застудилася. Температура у нас.

- Як шкода, а я їй морозиво купила. Хотіла порадувати.

- Я вже бачу, що морозива на цілу роту накупила. Щось вигадаємо, не кисни. А зараз допоможи мені, будь ласка. Постав воду для наших морських друзів, каструля ти ж знаєш де, а я Олега наберу, щось не дзвонить вже третій день.

Поки подруга поралася на кухні, Анастасія сіла в просторій вітальні, біля каміна. Набравши номер коханого, її очікувало розчарування, бо його телефон був відключений.

- Чорт! – швирнула новеньку «Nokia» на біле, шкіряне крісло.

Телефон мов дражнячи увімкнувся, демонструючи сімейне фото на заставці. Того дня вони перший раз показали Валерії море, забрати дитя з пляжу було нереально, довелося навіть обідати на березі. Біле, мокре волоссячко донечки, заліплене піском, Анастасія з обгорівшим носом та спалений сонцем Олег. Три пари щиро щасливих очей дивилися з екрана. Скільки щирості на тому знімку, скільки сімейного тепла.

Минуло близько десяти хвилин і вона поновила спробу додзвонитися, але жіночий голос байдуже повторив все те ж саме, що і минулого разу. Повернувшись на кухню, Настю спіткало здивування. На стільчику біля холодильника, діловито тримаючи пакет з молоком, стояла її здорова, усміхнена донька, щось дзвінко розповідаючи Христині.

- Чого підкрадається? – смикнулася дівчинка, мало не впавши. - Налякала нас, правда, Лорочка?

- Маленька моя, ти чого прокинулася? Тобі варто поспати. Зараз нагріємо молочка і поміряймо температуру.

- Ні, не треба міряти. Ми здорові. У Лорки запитай.

- Досить мучити дитину, не схожа вона на хвору,  - Христина відібрала молоко у дівчинки і почала її лоскотати. -  Що там Олег, краще скажи?

- Телефон вимкнений.

- Набереш пізніше, чого насупилась?

- Ніяково мені. Вже тиждень сплю жахливо, передчуття дивне.

Не давши змогу подрузі почати ще більше панікувати Христина з Валерією здійняли шум та регіт на весь дім. Тим часом в голові Насті не вкладалося, як могла так швидко висохнути лялька, що за скрип вона чула в садку, і хто бігає у неї по кущах. Розповісти про це подрузі вона не могла, адже та не повірила б, шукаючи всьому логічне пояснення.

- «Швидше б повернувся Олег.  Мої фантазії і хвора, бурхлива уява не роблять мені добра»,  - думала Настя. – «З яких радощів вимкнений мобільний? Чорт, мої нерви натягнуті, як струна, після того мерзенного скрипу. Ще ця лялька…»

Не втрималась Анастасія вирішила прояснити хоч щось:

-  Донечко, а навіщо ти ляльку до себе забрала?

- Я не брала, ти ж її сама забрала, а потім поклала.

- Хіба?

- О, Антон дзвонить, – зраділа Христина, але відразу радість потухла від побаченого. Мобільний вислизнув з її руку, дивом не розлетівшись по підлозі. Підіймати слухавку красуня не поспішала, фокусуючи погляд на вікні, де промайнуло щось величезне і непізнане.

- Все добре? – запитав Антон, почувши нарешті її холодне та дивне «алло».

Жінка повільно і мовчки підійшла до вікна, пильно вдивляючись в темряву. Вона готувалася, що як в малобюджетному, передбачуваному фільмі жахів, на неї хтось подивиться з того боку. Але цього не сталося.

З полегшенням, Христина відповіла:

- Так, все добре. Здалося щось незрозуміле в вікні.

- Я ж чую, що голос дивний.

- Менше жахіть треба дивитися комусь, от і все.

- Давно про це кажу. Ти взагалі як? Як твоя справа, люба? Може, вже розкажеш?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше