V

V

 Знайомий ювелір Христини жив у приватному секторі Харкова, в невеличкому двоповерховому будинку. Едуард був кращий у своїй справі на цілу область, тому його важко було назвати людиною середнього класу. Щоправда, на вигляд він був абсолютно звичайним: веселий, літній єврей, років шістдесяти п'яти, не більше. Власник невеличкого животика та щирої посмішки, одягнутий у дешеві джинси, байку, на голові кепку з якоюсь написом.

Представивши подругу майстру, Христя натякнула на справу і чоловік провів їх у невеличкий садок, за будинком, де теж не гаяв часу:

- «Так по какому-такому делу говорите, пожаловали к старику?»

- Потрібно терміново камінчик один перевірити. У мене по справі проходить, допоможете?

- «Кристиночка, конечно помогу. Вы мне жизнь спасли. Только пойду инструмент возьму, и жену попрошу кофе поставить».

- Як ти його врятувала? – запитала Настя, коли ювелір зник з поля зору.

- Колись я його від в'язниці відгородила. В крадіжці хотіли звинуватити. А він божий одуванчик і грошей зайвих не візьме, не те щоб вкрасти.

- Боже, тільки б підробка була. Валеріє, не забруднися, будь ласка. І відстав ти вже цю ляльку з рук.

- Чого ти до неї чіпляєшся?

- Мене ця іграшка бісить. Вона з нею говорить, чула? Лора, сказала те, Лора сказала се.

- Її теж можемо Едику показати, він розуміється на подібних речах. Може не такий ас, як в ювелірці, але розуміється. Як нога, до речі? За палець не питаю, бачу, що перемотаний.

- Трохи болить ще, але подряпина непомітна.

- Нічого собі подряпина. Бачила я вчора ту подряпину.

- Я серйозно кажу, майже нічого немає, - стверджувала Настя, намагаючись не видати власного подиву.

- «Я уже здесь! Дамы, кофе сейчас принесут, давайте пока свою безделушку, поглазеем, шо там у Вас».

Анастасія боязко простягнула відкриту коробочку з прикрасою, що переливалася на сонці. Ювелір придивлявся досить довго, то жмурячи очі, то здіймаючи брови під козирок кепки, немов згадував щось, а потім різко змінився в обличчі.

- «Где Вы его взяли?» - він узяв камінь в руки. – «С Вашего позволения, я пожалуй таки удалюсь в лабораторию, на пять минут. Тогда уже точно все скажу. Сарочка, гости ждут», - крикнув дружині, і пішов.

Поки гостей розважала привітна господиня, ювелір робив свою справу. Його не було доволі довго, але коли він повернувся, з виглядом людини виграшної в лотерею, жінки зрозуміли, що новин багато:

- «Сара, Сарочка, этого быть не может», - кничав приголомшено старий.

- «Эдик, где у нас случилось? Шо ты кричишь, как петух на зоре? Напугаешь же гостей, - відповіла господиня, трохи ніяково всміхаючись.

- «Сарочка, счастье мое, смотри. Это самая удивительная вещь, которою мне приходилось видеть. Это легенда», – показує камінь дружині.

- «Ну-ка, ну-ка, покажи! Миленький камешек. Я так полагаю очень дрогой, что у тебя столько восторга?» – запитала жінка.

- «Ты не понимаешь. Это, как философский камень для алхимиков. Это, таки просто небыль, что обрела материю. Это легенда-легенд».

- «Спокойней, Эдик, спокойней! Ты умеешь заинтересовать, шо же это за легенда такая?»

- «Сара, я тебе потом расскажу, а ты принеси пока старику чая. У меня в горле пересохло. А я по делам говорить буду».

- «Пересохло? Ееще бы так орать», –  засміялася жінка.

- «Милая, не делай мне волны».

- «Все, не морщи брови! Сейчас принесу тебе чайку. Только меньше эмоций, помни о сердечке. Оно таки у тебя не из стали ковано».

Жінка пішла, а чоловік поправив головний убір, оглянувся довкола і трохи тихіше звичайного заговорив:

- «Милые дамы, у меня спрашивается вопрос, а где вы его взяли? Этого быть не может, шо он таки нашелся».

- Едуард, Ви ж розумієте, нікому ні слова? – рівним, холодним голосом сказала Христина.

- «Конечно, понимаю. Я нем, как рыба».

- Що це за камінь, Едуарде? Тільки факти, без зайвих емоцій, будь ласка, – трохи нахилившись уперед, з викликом запитала подруга.

Анастасія здивувалася, як Христя змінюється, коли мова заходить за щось серйозне. Щось, що очевидно принесе чимало проблем її родині.

- «О-о-а, свежая слеза Венеры, это же «Звезда Авроры», какое счастье держать ее», - піднімаючи руку з каменем верх, величаво сказав старий.

- Яка «Зірка»? – перепитала Настя, згадавши ранкову розмову з донькою.

- «Звезда Авроры», это легенда ювелиров».

Чоловік відкрив книгу, принесену з собою, на місці де була закладка і почав переказувати написане, слідкуючи по тексту:

-  «В 1759 году в районе Хоуптауна местный пастух нашел алмаз. Говорят, парнишка вечерами молился на первую звезду, за себя и свою возлюбленную. Он был влюблен в дочь своего хозяина – прекрасную Аврору, и она отвечала ему взаимностью. Богатый отец не давал благословления на брак с нищим пастухом. И в один вечер, после очередной молитвы, звезда упала прямо к ногам юноши, в виде «капельки», чистым весом 46,65 карата. Узнав про алмаз, богач решил, что пастух издевается над ним и выгнал, даже не взглянув. Решил юноша тогда продать алмаз и купить небольшое ранчо, чтоб подняться в глазах немилостивого батюшки. Продал пастух камень богатому фермеру, который жил неподалеку. Тот щедро оплатил покупку и с первой вечерней звездой пришел к отцу Авроры просить ее руки. Девушка была против помолвки с жадным фермером, но увидав богатое украшение, отец и слушать не хотел дочку. Девушке насильно надели кулон и решили через два дня играть свадьбу.  Узнав про помолвку, пастух похитил любимую прямо в день свадьбы, когда на небе догорали последние звезды. Говорят, сами силы небесные провели его возле охраны в то утро. Влюбленные продали камень, а сами исчезли в неизвестном направлении. Не надеясь найти свою Аврору, отец продал немало имущества и выкупил диамант у знатного купца. Назвав его - «Звездой Авроры». После его смерти алмаз продали графине Дадли, которая купила его для своей маленькой дочери Аврории. Вскоре его украли, и камень был утрачен».