VIII

VIII

На вулиці Петровській було багато елітних будинків, а точніше дворів, які легко спроможні приголомшити пересічного громадянина. Машина слідчої повільно їхала, по ідеально рівній дорозі, до величезного кам'яного паркану, з кованими воротами. Жінці довелося зупинитися перед ними та пред’явити службове посвідчення у камеру спостереження, яка давненько помітила її наближення. Коли ворота відчинилися її зустріла пристойно довга дорога між яблунь, що спокійно вела гостю до самого помістя Зарецьких.

Біля парадного входу велетенського будинку її чекала приємна жінка, років сорока, в строгому костюмі, коричневого кольору.

- Добрий день, Христино Андріївно! Я, Анна Дмитрівна, керуюча Зарецьких. Я проведу Вас до господині, йдіть за мною, - вони піднялися на другий поверх і зайшли до однієї з кімнат.

Христина потрапила в просторий кабінет, з дорогими меблями, темно-вишневого кольору. Поруч з вікном, яке розташовувалося відразу за  робочим місцем, стояла висока білява жінка, з хорошою фігурою, в молочному костюмі, і кімнатних капцях. Біля столу стояли брендові туфлі, які відразу кинулися Христі в очі.

- Здрастуйте, Марія Вікторівна! Я, Романова Христина, з агентства «Діка», поки я буду вести справу вашої дочки, - слідча відразу пройшлася очима по фотографіях, які висіли на стінах.

- Доброго ранку! Вибачте за мій зовнішній вигляд. Проходьте, будь ласка, сідайте. Ви ж ведете справу нашого водія?

- Так. Але, на жаль, поки нічим потішити Вас не можу, - вийняла з сумки блокнот і ручку.

- Він син друга мого чоловіка. Коли сім'я Валуєвих потрапила в аварію, двадцятирічний Руслан залишився один. Його мати, царство їй небесне, сирота, а батько - Костянтин, за пару років до аварії втратив батьків, теж в автокатастрофі. Костя все життя багато працював, щоб відкрити свою справу по ремонту автомобілів, але після його загибелі у них відібрали все. Я не знаю подробиць чому, але хлопець практично залишився на вулиці. Ми вирішили допомогти Руслану. З тих пір він завжди був поруч з моїм чоловіком. Так ми знали де він, що з ним, та й зарплата була хорошою, - з очей пішли сльози.

- Ваш чоловік розповідав про це.

- Я знаю, вибачте. Просто мені так легше підійти до подій з донькою.

- Це Ви мене вибачте, що перебиваю, продовжуйте.

- Ми не помічали, коли швидкоплинні розмови дітей переросли у щось більше. Незабаром Лора ...

- Як Ви сказали?

- Ну, Лорена, моя дочка. Хрестили ми її Ларисою, так і прижилося щось середнє між двох імен – Лора. А що, щось не так?

- Нічого, продовжуйте.

- Лорена сама попросила Давида зробити Руслана її водієм, і він не роздумуючи погодився. Якось Давид побачив, як діти цілувалися, в гаражі. Скандал був страшний. Після того він заборонив їм бачитися, але я влаштовувала таємні зустрічі. Мені подобався Руслан, та Давид хотів багатого чоловіка для доньки. Коли хлопчина попросив руки дочки, Давид звичайно відмовив. Сказав, що для Лорени вже є чоловік, і тільки вона закінчить навчання їде жити до Франції. Тоді Руслан покинув наш дім востаннє. На прощання сказавши, що змусить пошкодувати про своє рішення. Більше ми його не бачили.

- А Ваша дочка?

- Лора… - здавалося, що змученій горем матері не вистачало повітря, та зробивши кілька глибоких вдихів вона через силу продовжила: - Лорена дуже чекала звісточку, але через пів року опустила руки. Я вмовила чоловіка почати шукати хлопця. Все ж ми повинні допомогти йому. Він наш, хоч і не Зарецький. На мій подив, Давид погодився. Він теж відчував свою провину у цій ситуації.

- Що було з Лореною протягом цього півріччя?

- Дочка марніла з кожним днем. Спочатку між нею і Давидом розгоралися часті чвари, а згодом, вона навіть цього не робила. Я часто залишалася вдома щоб підтримати її, але проводила дні біля зачинених дверей її кімнати. Лора цілими днями сиділа в кімнаті, іноді навіть на навчання не могла ходити. Постійні істерики, сльози, переживання, невідомість вбивали її. Вона кохала його, кохала по-справжньому, а ми замість того щоб порадіти їхньому щастю, розтрощили все.

- Ви вважаєте, Ваш чоловік, дійсно розкаявся? Чи через дочку почав шукати Валуєва?

- Спершу я теж думала, що це загладжуванням провини перед дочкою. Але зараз я знаю, що він щиро переживає за долю Руслана. Ми знали його від народження. Навіть гарячий характер Давида не може перекреслити те, що Руслан нам мов син.

- Розумію. Повернімось до того півріччя. Можна детально про стан Вашої дочки? Знаю, що це неприємно згадувати, вибачте.

- Лише так ми можемо їй допомогти, я розумію це, - матір витерла підступні сльози, які дано були непоміченими на змореному обличчі. - Одного разу я застала дочку на підвіконні, перед відчиненим вікном. Лора запевняла, що не пам'ятає як туди потрапила, і що викидатися не думала. З тих пір моє серце зовсім втратило спокій. Я хотіла її показати спеціалістам, але Давид сказав, що в його будинку не буде психоаналітиків. що його дочці не потрібен «мозговправ». Він вважав таку поведінку спектаклем для мене. Ніби вона навмисно так себе поводила, щоб не виїхати до Франції. Дурень! Вибачте, Христино.

- Я розумію вас.

- В кінці літа Лорена трохи заспокоїлася. Нарешті почала виходити з кімнати, з кимось спілкуватися по телефону, знову дивитися фільми. Я бачила, як моя дочка страждає, але допомогти нічим не могла. Все що могла зробити, це умовити Давида почати шукати Руслана. Один раз я говорила з чоловіком по телефону, і припустила, що бідолашного немає в живих. Лора почула це і звинуватила батька у всіх бідах. Після цього наша дівчинка довго не покидала кімнату. А на ранок, - закам'янілі від горя емоції дали слабину, жінка заплакала голосно та гірко, - а на ранок її не стало. Я знайшла на підлозі розірваний пакетик, як виявилося, щурячої отрути та склянку з водою. Експертиза показала, що вода була чистою.