Тепер я тут Босс!

–Я не хотів, щоб так сталося.–Герольд направив дуло кольта мені в обличчя, його пальці тремтіли, а по щоці побігла одинока сльоза. 

Два дні тому... 
Я вибігаю із дому направляючись до звуку пострілів. На шляху зустрів Олекшу який теж направлявся туди. 

–Що сталося? Хто стріляв? – запитую в нього і дістаю свій револьвер із кобури. 

–Ванька, він прийняв після мене вахту, сам ще не в курсі! —Олекша дістав свого Піф-пафа, так він назвав магнум 45 калібру. Це виглядало як машина для вбивства дістає машину для вбивства. 

Ми вибігли за ворота і побачили як чорний БМВ на великій швидкості сховався за поворотом, а нам на зустріч, тримаючись за ліве плече яке кровоточить, вийшов Ванька. Він ледь йшов  перебираючи ногами, здається ось-ось втратить свідомість. 

–Ванька, тримайся!- Здоровань підтримав свого брата під руку, щойно той не впав. 

–Вони... Вони вбили Бернарда!– Ваня жалібно подивився мені у вічі як пес, який підвів свого хазяїна, і втратив свідомість. 

Я не тямив себе від люті. Авто давно не було видно, але я біг в його сторону і стріляв в нікуди надіючись що пуля попаде в ціль. 

–Аааа!– вирвалося із моїх вуст. Набої закінчилися, а я все біг і натискав курок доки не перечепився через камінь.  

Лежу на холодній землі і не можу прийти до тями. Батька вже немає. Хоч ми із ним мали напружені відносини, але я відчував себе в безпеці доки він був живий. А зараз навіть не знаю що й думати, я ніколи не задумувався над тим що його може не стати. Він добився таких висот, що мені здавалося ніби він непереможний, та доля вирішила інакше.  
Його тіло так і не знайшли, це означало що вбивці забрали його із собою. У мафіозних це було неповагою і оголошенням війни. 

Піднявшись сів на пеньок що був біля мене і дістав телефон із кишені.  Знайшов контакт «Малий», мене довелося змусити себе натиснути на кнопку виклику. Гудки йшли мов вічність, а я не знав що сказати Герольду. Мої руки тряслися. Із страхом очікував надіючись що він не візьме слухавку. 

–Слухаю! – пролунав сонний голос із динаміка телефону. 

Протримавши невеличку паузу я все ж таки наважився сказати. 

–Батько... Він..- не встиг я договорити як пролунало два постріли. Один влучив біля моєї лівої ноги, а інший попав у праву долоню в якій я тримав телефон. 

Моя рука смикнулася відкидаючи телефон в сторону. Від неочікуваності різко лягаю на землю, щоб заховатися від стрілка. Я схопився за поранену руку і корчився від болі, від пекучого, нестерпного болю. Це було моє перше вогнестрільне поранення. 

Чую ще один постріл. Він пролунав від знайомої мені зброї. Це був Магнум сорок п’ятого калібру Олекши, і за ним передсмертний крик мого нападника. 

Мій спаситель підійшов до мене і з легкістю, як пір’їнку підняв на руки. Я ще ніколи не був такий радий обіймам чоловіка. 

–З Вами все буде добре!- сказав Олекша. Він ніс мене мов дитину, яка забила колінце і не могла іти. 

А я дійсно не міг! Від болі у мене паморочилась голова, і сильно нудило. 

–Вони знали що ми у двох!- я картав себе, хоч і не був у цьому винен.- Вони вбили його, зробили відволікаючий маневр і залишили одного щоб убив і мене! Хто ці люди і як вони нас вислідили?- я запитував надіючись що мені дадуть відповіді на ці питання, але відповідей не було. 

Сиджу у кабінеті  який належав моєму батькові, а зараз по праву спадщини став моїм. Шкіряне крісло, стіл із чорного дуба, який зробили на замовлення. По залу мене велике вікно, що пропускало достатньо світла щоб освітити кабінет. Великі шафи для книг протягувалися вздовж по обидві сторони кімнати 
Для того щоб офіційно зайняти місце Бернарда, тебе мають визнати голови сімей!- продовжував мене вчити Маркіян.- Вчора о дванадцятій годині я відправив їм вісточку, через двадцять хвилин вони будуть тут. 

–Скільки чоловік приїде?- без ніяких емоцій запитав. Мене хвилювала лише помста. 
Дванадцять. Вони повинні визнати тебе своїм, гідним стати главою клану Вертени. – Маркіян поклав мені на стіл папку із досьє всіх хто має бути присутнім. 

Я переглянув лише тих кого найбільше поважали і кого боялись.  
«Вільям, із Черкас. Постачає зброю на війни, тим самим вносить великий вклад в казну клану.» Перший- старий дід із сивою бородою, лисий і має шрам на правому оці.  

«Тарас, він же Кіготь. Тримає під собою всю поліцію Києва. Це дає змогу торгувати наркотиками і не боятись «руки» закону.» Худорлявий, із синіми мішками під очима і тату метелика над правій щоці. Довге волосся яке закриває пів обличчя, і погляд звіра що готовий розірвати свою жертву тільки даси команду. На правій руці замість вказівного пальця металевий кіготь, через те він і отримав таку кличку. Люди пустили байки, що колись він ввірвався до одного із штабу Якудзи і роздер своїм кігтем п’ятнадцять чоловік. 

–А хто ж у нас третій?- задавши риторичне питання відкриваючи досьє. 

«Кахим Із Львова. Має най більше бійців, подавав свою кандидатуру на главу клану про те йому не вдалося. Після чого підняв ціну на кожного із своїх бійців»  Лисий, весь в тату, не людина а гора м’язів.  

Коли я закінчив читати Маркіян повідомив що всі на місці і чекають в залі засідань. Я позвав із собою Олекшу в направився до них. 

–Ти взяв із собою вигуляти Піф-пафа?- запитав коли ми підійшли до дверей. 

–Свого срібного хлопчика навіть коли сплю держу при собі!- він усміхнувся. 
Добре, сьогодні у нього буде робота!- в

В центрі зали розташований довгий, прямокутний стіл навкруги якого стоять п’ятнадцять крісел. Форма стола чітко показувала ієрархію клану. Одне крісло стоїть на початку стола призначений для боса, а решта чотирнадцять вздовж. Ті хто сидить ближче до глави були більш поважними ніж ті хто сидить далі.