Глава 1

Літній вечір дихав прохолодою й ароматом жимолості, що цвіла вздовж балюстради упереміш із диким виноградом. Валенсія любила цей час доби за його безтурботність, за обіцянку, яка таїлася в західних вогнях. Маленькою, вона часто тікала від няньок і невгамовних сестер, щоб сховатися на балконі й милуватися як на оксамитовому небі Етрурії запалюються зірки. 

Але тут, над Сутінковою Грядою, небо було іншим. Чужим, непривітним і гордовитим. Ленсі не змогла знайти жодного знайомого сузір’я, хоча стояла, задерши голову, поки шия не оніміла. Та і хмари висіли тут занадто низько, майже зачіпаючи своїми краями зубці веж Іррігенського замку.

Балконні двері за її спиною були напіввідчинені. Вітер бавився краєм гардини, то шарпав її, як грайливе щеня, то підкидав вгору й доносив голоси сестер, які бурхливо обговорювали завтрашню церемонію. Ще б пак, Бал Наречених у Ламаррії відбувається раз у двадцять років.

Тільки раз на двадцять років таємнича країна, де правлять дракони, відчиняє свої ворота. І тоді сотні дів, які досягли шлюбного віку, з’їжджаються туди з усіх навколишніх земель, щоб спробувати щастя і стати обраницею одного з даргів, як вони самі себе називають. Дарги живуть довго, дуже довго, але своїх жінок у них давно вже немає. Хтось каже, що це покарання, яке послали їм боги. Хтось, що це ознака виродження раси. Ось і шукають вони пару серед людських дівчат.

Тільки не всяка дівчина підходить драконам, не всяку дарг назве своєю судженою.

А цей Бал Наречених і зовсім буде особливим. Сам імператор Роннар вирішив взяти в ньому участь. А вінценосному нареченому належить вінценосна наречена.

Зітхнувши, Валенсія потерла змерзлі руки. Її попереджали, що на Сутінковій Гряді холодніше, ніж у долинах Етрурії, але вона навіть не уявляла, наскільки

Або це страх перед завтрашнім днем змушує її шкіру покриватися мурашками?

Вона не знала. Їй хотілося відірватися від похмурих думок, але повертатися до сестер бажання не було. Особливо, якщо враховувати, що цю ніч доведеться провести в компанії Лідії — найстаршої й найнастирливішої, яка й так всю дорогу допікала моралями.

Уже краще втекти потихеньку, поки ніхто не побачив, та трохи пройтися, подихати свіжим повітрям.

Тим паче, що десь у головній вежі має бути сад із кам’яними фонтанами у вигляді статуй морських драконів. Ленсі бачила його ще вдень, з вікна дирижабля, коли ньорд, що супроводжував принцес, наказав капітану зробити зайве коло, щоб королівські гості змогли насолодитися красою Іррігена з висоти пташиного польоту.

Для Ленсі і її п’яти сестер це був перший політ на повітряному транспорті, ось уже страху вони натерпілися! Але виховання не дозволило проявити емоції, довелося стиснути свій страх у кулаці й із прямою, як палиця, спиною зійти на борт по крихкій на вигляд металевій драбинці.

Зовні це був гігантський аеростат витягнутої каплевидної форми, під яким кріпився легкий на вигляд човник із заскленими віконцями. Зсередини вся конструкція виглядала крихкою й ненадійною, але ніяким іншим транспортом подолати бурхливе Аранейське море було просто неможливо. Найпотужніші кораблі розбивалися об рифи, не пройшовши й половину шляху. Подейкували, це результат давньої магії, якою дарги колись відгородилися від зовнішнього світу.

Хай там що, імперський ньорд видав кожній із майбутніх наречених по маленькій круглій пігулці синього кольору. Він сказав, що це ліки проти повітряної хвороби, а водночас і добре заспокійливе для ясновельможних льєр. Ленсі досі відчувала на язиці її м’ятний, насичений смак, хоча пройшло вже багато годин.

Підійшовши до краю балкона, дівчина перехилилася через балюстраду і глянула вниз.

Там, біля підніжжя замкових стін, розкинулася кам’яниста пустка, затягнута вечірнім туманом. Крізь туман пробивалися червонуваті відблиски багать, запалених на честь Балу. Чувся гуркіт чоловічих голосів, що перемежовувався горловим сміхом, дзвін келихів та скрегіт металу. Дарги теж готувалися до свята.

Розігнувшись, Валенсія глянула на гострі списи скель, які відливали багрянцем на тлі західного неба. Зараз вони були схожі на запалені факели, а все через слюдяні відклади, що покривали їхні схили. На гладкій, відполірованій природою поверхні відбивалися то сонце, то місяць, надаючи неживим скелям феєричного вигляду.

— У всьому цьому є якась особлива, чарівна краса. Тобі так не здається?

Дівчина здригнулася, коли поруч із нею несподівано пролунав голос сестри.

— Дель, ти мене налякала…

Дельфіна — третя по старшинству із шести принцес Етрурії — гмикнула, накидаючи мереживну мантилью з вовни етруських кіз на плечі сестри.

— Ми вже йдемо спати, — вона позіхнула, прикриваючи долонькою рот. На безіменному пальці блиснула каблучка з вензелем королівського роду Етрурії. Така каблучка була в кожної принцеси. — Всі втомилися. Завтра буде важкий день.

— Я хочу побути тут ще трішки.

— Як хочеш, — Дель знизала плечима. — Дивись, щоб Лідія не сварила. Вона сьогодні вся як на голках.

— Нервується.

— Від цього шлюбу залежить і наша доля, і всього королівства. Ми всі нервуємося. А ти хіба ні?

Ленсі ледь всміхнулася сестрі:

— Я намагаюся не думати про те, що буде завтра. Адже ще й сьогодні не скінчилося. — Трохи помовчавши, вона додала, але вже тихіше: — Як думаєш, кого з нас обере імператор?

Це питання мучило її відтоді, як батько оголосив про своє рішення укласти династичний шлюб із Владикою Сутінкової Гряди. У його розумінні це був єдиний спосіб врятувати Етрурію від зміни династії.

У маленькому королівстві давно назрівала буря, адже в короля Фабіана й королеви Кассандри не було синів, а дочки за законом не могли претендувати на престол. Король був простою людиною і йому вже виповнилося шістдесят років. Народ вимагав, щоб він призначив спадкоємця, але єдиним претендентом на трон залишався герцог Фелікс Тілезський, його молодший брат. Він давно розраховував на трон та поволі стягував війська біля кордонів. Залишався єдиний вихід — зблизитися із сильним сусідом, який зможе взяти Етрурію і її королівський рід під свою опіку.