Глава 3

Тверді кроки Владики відлунювали поверхом. Рейна прислухалася і гмикнула: знервований. Цікаво, що цього разу розлютило Повелителя Вітрів?

Ну, що б це не було, вона зуміє остудити його запал.

Завжди вміла.

Напевно, тому й затрималася в його спальні на цілих п’ять років.

Примружившись, вона повернулася до дзеркала, яке займало проліт між двома вікнами в імператорській спальні, і провела рукою від шиї вниз, по тонкому шовку сорочки, що не приховував ні повних грудей, ні крутих стегон, ні темної розвилки між ними. Соковиті губи жінки вигнулися в гордовитій посмішці.

Рейна Анхаллен була красива і чудово це усвідомлювала. Красива темною, чарівною вродою, чуттєвою й порочною, яка зводить чоловіків із розуму. Її тіло було створено для насолоди, губи для поцілунків, а в очах завжди таїлася солодка поволока. Це була жінка-отрута, жінка-бажання. Втілення пристрасті. Й уміло користувалася тим, що дали їй боги.

Недарма ж стільки років зігрівала ліжко імператора і його холодну кров.

Хоча, треба визнати, іноді Роннар міг бути навіть дуже гарячим. Особливо, якщо його розсердити.

Ось і зараз хвиля люті й роздратування мчала попереду нього, змушуючи тремтіти скло і вібрувати камінь.

Облизавши губи, Рейна розв’язала стрічку на шиї і спустила сорочку з плечей. Потім підхопила зі столика срібну вазу з медовими ягодами та залізла на ліжко. Вона лягла так, щоб з-під сріблястого хутра визирали апетитні округлості, і добре відпрацьованим жестом піднесла одну з ягід до губ.

Вона ледь її прикусила, як двері спальні відчинилися навстіж. Стулки вдарилися об стіни, відскочили й жалібно затріщали, але втрималися на бронзових петлях.

Рейна притихла, не зводячи погляду з чоловіка, який з’явився на порозі. Солодкий, запашний сік капнув їй прямо на груди.

Роннар завмер у дверях. Ніби наткнувся на невидиму перешкоду. Втягнув у себе повітря, просочене східними пахощами й ароматом доступного жіночого тіла.

— Рейна? Що ти тут робиш? — кинув зі злістю.

В очах дарга лютувала пітьма, раз у раз спалахуючи червоними іскрами. Таким Рейна його ще не бачила. Схоже, ця ніч буде спекотною.

Опанувавши себе, вона зі звичною лінню піднесла до губ ще одну ягоду, тримаючи за тоненький хвостик, і провела язиком по її гладкій поверхні.

— Як що, мій імператоре, — муркнула, і в її очах зблиснуло запрошення. — Хіба я не мушу бути тут, щоб вгамувати ваш запал?

Кілька секунд Роннар мовчки дивився на коханку. Усередині вирувала буря. Лють звивалася в джгути, душила, то спалахуючи їдкими іскрами, то хльостаючи, як північний вітер. І все через власну дурість. Не стримався! Не зрозумів, хто перед ним. Хотів поглузувати з дурного дівчиська…

— Не сьогодні, — проскрипів, переступаючи поріг. — І не завтра. Плани змінилися, Рейно.

Здивована, вона підвелася на лікті.

Дарг пройшов до дзеркального бару, хлюпнув у високий келих іскристий напій і одним духом його осушив. Потім розвернувся. Але цього разу його очі були прозорими, як кришталь. У них панував крижаний спокій.

— Роне… — Рейна насупилася. — Що відбувається?

Його обличчя злегка потемніло, але голос залишився спокійним і навіть прохолодним:

— Іди до себе. Завтра ти маєш покинути Ірриген. Назавжди.

— Що? Чому? — губи жінки затремтіли, в очах промайнуло нерозуміння. — Якщо це через майбутнє весілля, то ти казав, що воно ніяк не вплине на наші відносини!

— Все змінилося.

— Змінилось? Що змінилось? — вона піднялася з ліжка і зробила крок до нього. — Я залишилась такою, як раніше.

Роннар дивився, як вона наближається, ступаючи босими ногами по м’якому хутряному килиму. Як її руки ковзають уздовж тіла, повторюючи чуттєві вигини. Ось вона підняла пишні груди, ось торкнулася їхніх кінчиків, ось провела долонями вниз. Його погляд проводжав її рухи, немов прикутий.

Але, дивна річ, колишнього бажання не було. Ця жінка більше не приваблювала його.

Рейна була зовсім близько. Вона простягнула руку й торкнулася його обличчя. Аромат медових ягід, які вона щойно їла, шибнув в ніс. І той пирснув, скидаючи мару.

В очах імператора спалахнув лід.

Він спокійно прибрав її руку, тримаючи за зап’ястя.

— Я змінився, — сказав тихо, але твердо. — І я не прошу, Рейна. Це наказ.

Її губи на секунду стиснулися в тонку смужку, в очах промайнуло попередження. Промайнуло — і тут же зникло. Обличчя жінки розслабилося.

— Що ж, хто я така, щоб сперечатися з вашим наказом, мій імператоре, — сказала вона з легкою усмішкою. — Сподіваюся, ви дасте мені час попрощатися з друзями?

Він відпустив її руку.

— Так. І ти заслужила хороші відступні.

— Мені не потрібні відступні, мій імператоре. Але… Можу я дізнатися, хто вона?

Її оксамитовий пеньюар лежав на кріслі біля ліжка. Роннар мовчки підняв його, мовчки накинув на плечі тієї, що п’ять років приймала його в себе, гасила зайвий вогонь і дарувала насолоду.

Рейна загорнулася в пурпуровий оксамит, уже розуміючи, що він не відповість.

Коли двері імператорської спальні зачинилися за її спиною, красуня різко вдихнула, вгамовуючи образу і гнів. Хвала Темному Халлу, у неї вистачило сил не зірватися! Вистачило сил вийти з гордо піднятою головою.

Діставшись своїх покоїв, вона впала пластом на ліжко й кілька хвилин плакала, даючи вихід тій злості, що душила її зсередини. Нарешті, піднялася. Скинувши одяг, зробила крок у купальню під прохолодні струмені. Вода протверезила, повернула ясність розуму. І в очах Рейни з’явилася зосередженість.

У будуар вона повернулася зібраною і діловою. Оголена, з блискучими на шкірі крапельками води, сіла за столик, накритий візерунчастим мереживом, підсунула ближче шкатулку зі слонячої кістки. Поміж багатьох прикрас, що зберігалися в ній, Рейну зараз цікавило тільки одне. Мабуть, найважливіше.

На вигляд це був звичайний браслет, зроблений у вигляді гладкого обруча і прикрашений єдиним каменем. Але Рейна знала, що це не так. За зовнішньою простотою й невибагливістю ховалося ще дещо.