Глава 5

Дзвінкі голоси долітали у відчинене вікно, перепліталися з дзюрчанням фонтанів, відволікали, заважали зосередитися. Змушували Владику похмурніти, невдоволено покусувати кінчик пера, яким він уже кілька хвилин виводив на гербовому папері безглузді вензелі.

Але справа була не в дівочому сміху, який долітав із вулиці, і не в нав’язливо-солодкому ароматі жасмину, принесеному вітром із саду.

Річ була в іншому.

Думки, що займали його цілу ніч, і зараз не давали спокою.

Альхайра.

В уявному спокої й безтурботності цього слова таїлася загроза. Алмазний дракон відчував у повітрі її відголос так само, як дикі звірі відчувають наближення стихійного лиха.

Кинувши перо, Роннар піднявся. Рішуче перетнув кабінет з наміром зачинити вікно і застиг, ледь поклавши руку на стулку. Не кліпаючи, дарг вп’явся поглядом в зграйку юних дів, які уподобали відкриту терасу поруч із фонтанами.

Звідси він бачив тільки їхні вузькі спини та потилиці, прикриті капелюшками. У всіх, крім однієї.

Вона стояла окремо, біля фонтану, задумливо дивлячись, як сонце грає в срібних струменях. Яскраві промені освітлювали її легку, повітряну фігурку, роблячи схожою на казкову фею. Вони наповнювали сяйвом пасма волосся, що вибилися з гладкої зачіски, і від цього здавалося, ніби обличчя діви оточене ореолом.

— Владико?

Голос Фаерна привів його до тями.

Роннар кліпнув, скидаючи мару. І раптом зрозумів, що весь цей час не міг дихати від того, що якась невідома сила стиснула його серце в залізних лещатах.

— Це вона, — хрипко зітхнув він, не зводячи очей із фігурки біля фонтану. — Альхайра.

Драконівський інстинкт підказав це ще до того, як усвідомив людський розум.

Рубіновий підійшов і тихо став поруч.

— Дізнатися, як її звуть? — запропонував, непомітно роздивляючись імператорських наречених.

— Не варто. Усьому свій час.

Він сам дізнається її ім’я. Увечері, на Балу. Нехай це поки залишиться таємницею, так буде простіше і для нього, і для неї. Адже вона, дурна, навіть не відає, що відбувається.

Фаерн легенько відкашлявся, привертаючи його увагу.

— Я зробив, як ти сказав. Кларенс нічого не запідозрив, але я пов’язав його обітницею і віддав у розпорядження Західного полку. Сьогодні ввечері вони рушають.

— Дуже добре, — вимовив Роннар, не відриваючи погляду від тієї, що відтепер була його найціннішою нагородою й покаранням.

— І ще, — Рубіновий забарився, збираючись повідомити щось малоприємне. — Рейна. Ти її бачив?

— Приходила. Просила, щоб я дозволив залишитися, — Владика впритул поглянув на друга. — Але їй краще поїхати.

— Вона зупинила мене в приймальні та кинулася в ноги, благаючи поговорити з тобою. Сказала, що поїде й не стане турбувати, якщо ти їй дозволиш залишитися на Бал.

— Ні. Я не змінюю своїх рішень.

Фаерн схилив голову, почувши в тоні брата залізні нотки.

— До столиці вже прибувають перші наречені.

— Це добре. Сподіваюся, їх буде достатньо.

Кинувши останній погляд на фонтан, Роннар рішуче зачинив вікно.

— Ти маєш зробити ще дещо, — сказав сухо, майже без емоцій, дивлячись прямо перед собою. Але Фаерн встиг помітити як обличчя Владики затягнуло болісною судомою. — Ти знаєш, про що я. Зараз саме час, поки більшість моїх підданих будуть зайняті пошуком пари.

— Так, мій імператоре. Але скільки ще…

Той жестом змусив його замовкнути.

— Поки не знайду тих, хто наважився.

Фаерн похитав головою:

— Стільки років минуло. Навряд чи ми їх знайдемо.

— Знайдемо, — губи Алмазного розсунула посмішка, від якої Рубіновий похолов. — Я відчуваю, вони десь близько. Боягузливо ховаються по кутках, вичікують. Але я не хочу, щоб мій… — він різко обірвав себе на пів слові. У потемнілих очах спалахнуло полум’я. — Не хочу, щоб хоч хтось дорогий мені знову став мішенню. Я заприсягнувся над труною Прісцилли, що не допущу цього. Навіть ціною власного життя.

— Я знаю, — майже прошепотів Фаерн, дивлячись, як на застиглому обличчі імператора проступає алмазна луска — ознака сильних емоцій, які той намагався стримати за зовнішнім спокоєм. — Я теж там був. Можеш розраховувати на мене.

— Тільки на тебе, — зробивши раптовий крок, Роннар стиснув плече брата, і той, піддаючись пориву, зробив відповідний жест. — Не підведи!

Вони обидва знали, про що йде мова. Але є речі, про які не можна говорити вголос навіть у порожній кімнаті. Навіть якщо ти точно впевнений, що поруч немає нікого, хто може підслухати. Тому що слова завдають болю. Б’ють по найслабкішому. Тому, що хочеться заховати від усіх, зберегти в таємниці навіть від себе самого.

Є слова, що лежать на душі мертвим тягарем.

Є речі, про які краще мовчати. І пам’ятати. Тому що поки пам’ятаєш, продовжуєш жити далі.

Опустивши руку, Роннар поглянув на стіл. Ніби слідуючи за його поглядом, сонячний промінь ковзнув по блакитному сукну, заграв на золотих вензелях, що прикрашали гербовий папір, і завмер на запечатаному тубусі, що лежав трохи осторонь від інших документів.

— Візьми його, — Владика вказав поглядом на тубус. — Там усе, що знадобиться.

— Послання буде? — тут же діловито запитав Фаерн, ховаючи тубус у поясну сумку.

— Ні. Ніяких послань. Ти сам знаєш, що передати.

Вони обмінялися красномовними поглядами, чудово розуміючи один одного без слів.

Фаерн покинув імператорське крило в піднесеному настрої. Принаймні, в цьому були впевнені всі, хто трапився йому на шляху.

Він зазирнув до кухні, де була в розпалі підготовка до майбутнього балу. Позубоскалив з молоденькими служницями, помацав за боки дорідну Грейту — головну кухарку, чим викликав обурення цієї гідної пані. Отримав від неї мокрою ганчіркою по шиї й тишком поцупив із діжки пару мочених яблук.

А потім, насвистуючи простенький мотивчик, попрямував до загонів їздових інкардів — безкрилих ящерів, яких розводили тільки в Ламаррії.