Глава 8

— Дурня якась… — безпорадно пробуркотіла Ленсі, коли за Владикою зачинилися двері.

Це ж не може бути правдою? Те, що він їй сказав…

Як він може з нею одружитися?

Маячня. Просто маячня. Або поганий сон. Вона спить і ось-ось прокинеться.

Бажаючи прискорити пробудження, Ленсі із силою вщипнула себе за руку й тут таки скрикнула від болю. На очі навернулися сльози, а на ніжній шкірі проступили сліди від нігтів.

Але чужа кімната, обставлена з вишуканою розкішшю, нікуди не зникла.

Ні, це не сон…

Вона заплющила очі, відвела лікті й з’єднала пальці на рівні грудей, як вчили жриці Пресвітлої. Зробила повільний вдих, уявляючи, як разом із повітрям легені наповнюються світлом, і це світло теплим струменем проходить через усе тіло, забирає страх, гнів, тривогу, нерозуміння.

Їй потрібно опанувати себе, потрібно заспокоїтися й обдумати все, що сталося. Вона обов’язково знайде вихід із цієї безглуздої ситуації. Вимагатиме аудієнції, зажадає пояснень. Зрештою, вона принцеса, а не безрідна дівка. Він не має права так із нею поводитися!

Треба тільки заспокоїтися. Узяти себе в руки.

Так само повільно Валенсія видихнула, випускаючи із себе разом із повітрям усе погане.

Потім повторила.

І так кілька разів.

Нарешті, відчувши себе ліпше, розплющила очі й озирнулася.

Кімната здалася їй просто величезною. Це була одночасно і спальня, і вітальня, і будуар, розділені між собою арковими склепіннями.

Дівчина повільно рушила уздовж неї, вивчаючи оточення.

Зліва від вхідних дверей у затишному алькові було ліжко, обтягнуте шовковим балдахіном із вишитими на ньому сріблом драконами, що ширяють в небі, праворуч — туалетний столик на гнутих ніжках у формі лап дракона. Його овальне дзеркало кріпилося до срібної рами, зверху над ним нависала паща дракона, ніби тримаючи цю раму зубами. З боків виднілися ще дві пазуристі лапи.

Поруч зі столиком уздовж стіни прилаштувалися дві низенькі софи, кавовий столик, кілька крісел, стелаж, заставлений статуетками з металу, порцеляни та кришталю. Потім якісь двері, сховані в невеликій ніші, ще одні двері, і знову крісла, диванчики, пуфи, етажерки…

Усі м’які меблі були обтягнуті лавандовим оксамитом зі сріблястим шиттям. Такий же ламбрекен звисав із карнизів, що прикрашали вікна.

У цій кімнаті було чотири вікна, по одному на кожну сторону світу. А у вітражах застигли дракони, викладені зі шматочків кольорового гірського кришталю.

Під ногами м’яко пружинив килим — білосніжний, пухнастий, підозріло схожий на шкіру невідомої тварини.

Скрізь панувала ідеальна чистота. Але, кому б не належала ця кімната раніше, усе в ній носило відбиток турботи й… жіночої руки.

Усвідомивши це, Валенсія стиснула губи від обурення, що охопило її. Чи не поступився імператор Ламаррії покоями власної фаворитки?

Вона підійшла до алькова й рішуче обсмикнула шовк, який закривав ліжко.

Стьобане покривало з бузкового атласу. Кілька таких же подушок, прикрашених вузькими рюшами. Усе ідеально розгладжено, без жодної складки.

Повагавшись, Ленсі нагнулася, втягнула носом, чи не чути від подушок запах жіночих парфумів, і тут же відскочила, засоромившись власних думок.

Не про те думаєте, Ваша Високосте! Не про те! Сестрам-то нічого не відомо, і татонькові теж! Мабуть, уже знають, що вона нікуди не поїхала. Шукають її, хвилюються… А вона тут подушки обнюхує, як ревнива дружина. Ще б під ліжко зазирнула!

Ця думка змусила дівчину згадати про двері, які виявила. Але за ними, всупереч її очікуванням, виходу не виявилося. Одні двері вели в порожню й лунку гардеробну. Другі — у купальню.

Звичайно, купальня виявилася розкішною, як і все тут. З золоченими кранами й вентилями, ванною з білосніжного мармуру, таким же умивальником і туалетом, що сором’язливо ховались у ніші. Але це було зовсім не те, на що сподівалася

Ленсі.

Позітхавши, вона підійшла до одного з вікон і визирнула назовні.

І застигла, несила повірити тому, що побачила.

Судячи з усього, ця будівля розташовувалася набагато вище, ніж інші будови замку. І зараз Ленсі чудово бачила дахи інших будівель, внутрішній двір, сад із фонтанами й навіть ґанок вежі, у якій вона провела цю ніч.

Але це було не все.

На ґанку стояли її сестри, Дельфіна й Лідія. Причому, перша, очевидно, щось намагалася пояснити старшій царівні. Та супилася, вперто настовбурчивши губу, але відповідати не поспішала. Нарешті, повела плечем, розвернулася і грюкнула дверима.

Дельфіна залишилася одна, розгублена і стривожена. Потерла скроні. Вона завжди так робила, якщо з якогось приводу сильно хвилювалася.

І Ленсі не витримала. Забила в скло, волаючи на все горло:

— Ді! Я тут! Тут! Нагорі! Підніми голову!!!

Вона не чує її! Скло занадто товсте. Потрібно відчинити вікно.

Ленсі спробувала дотягнутися до ручки.

Ні, занадто високо для неї.

Підстрибнула, намагаючись схопити байдужий метал. Усе марно.

Ось Дельфіна дістала б відразу, їй і тягнутися б не довелось.

Озирнувшись, Валенсія гарячково заметушилася кімнатою. Схопила пуф, підтягнула до вікна, вилізла на нього, плутаючись у спідницях. Однаково низько! Начхавши на умовності, заткнула довгий поділ за пояс. Встала навшпиньки й потягнулася до ручки, яка, немов знущаючись, виблискувала на сонці.

Схопила. Пальці стиснулися, відчуваючи гладкий і прохолодний метал. Дівчина потягнула її на себе, уже відчуваючи, як піддається важка рама.

І раптом зрозуміла, що втрачає опору.

Пуф, похитнувшись, почав повільно валитися набік. І вона разом із ним. Змахнула руками, як недолугий птах, намагаючись утримати рівновагу. У повітрі зметнулися волосся й поділ. А потім перед очима виявився килим.

Близько-близько.

Але удару не було.

Уже знайомі руки підхопили її.

— Вас не можна залишити ні на секунду, мила льєро, — прошелестів у саме вухо оксамитовий голос Владики. — Ви так і пориваєтеся якомога швидше опинитися в моїх обіймах.