Глава 10

Збита з пантелику, Ленсі попрямувала до них. За її спиною дівчата-наречені підіймалися й поверталися до своїх нехитрих справ. Знову зазвучали голоси, тихий сміх, дзвін келихів. Натовп віддав данину уваги, а тепер хотів утіх.

— Що ти тут робиш?! — першою відмерла Лідія. — Хіба ти не повинна зараз летіти в Етрурію?

— Вибач, — Ленсі винувато схилила голову перед старшою сестрою. — Це не моя примха.

— Ти хоч уявляєш, що з тобою буде, коли ти повернешся? — зашипіла та, майже не розтуляючи зубів. Інші принцеси сиділи мовчки, вдаючи, що цікавляться чим завгодно, тільки не розмовою. — Це відкрита непокора своєму королю! За таке по голівці не гладять!

Ленсі знала, що Лідія має рацію, але виправдовуватися ніякого бажання не було. Дивна відчуженість і холодність, що йшли від сестер, неприємно її шкрябнули. Не на таку зустріч вона чекала, не на такі вітання.

— Я ж сказала, у тому немає моєї провини, — повторила вона вже твердіше.

Але Лідія точно не чула.

— Я відчувала, що все так і буде! Мені слід було впевнитись, що ти сіла на цей триклятий дирижабль! Молися тепер, щоб батько не відправив тебе в монастир за непослух! Будеш там усе життя ставити свічки Пресвітлій Ельхі!

— Тихіше, — раптово втрутилася Даная, нахиляючись уперед.

Але Лідія лише відмахнулася і продовжила пропалювати недолугу сестру лютим поглядом:

— Де ти була весь цей час? Відповідай!

Але Ленсі не встигла відповісти.

— Весь цей час вона була зі мною, — сказав за її спиною безпристрасний голос, і на плечі раптово опустилися чиїсь долоні.

Тверді, сильні й разюче знайомі. Злегка стиснули, немов на знак підбадьорення.

Ленсі різко видихнула. Вона бачила, як змінюються обличчя сестер, як застигають на них розгубленість і недовіра, що межує з потрясінням. І сама в замішанні озирнулася.

За її спиною стояв імператор Ламаррії власною персоною. У білосніжному урочистому мундирі, прикрашеному золотими еполетами і всипаним діамантами поясом. І усміхався, дивлячись на неї. Але від цієї усмішки віяло силою і владою.

За столиком запанувала мертва тиша.

— Прошу вибачення, принцеси, — слова Владики падали в цю тишу, немов камені в бездонну прірву, — вам не повідомили з моєї волі. Тепер ви знаєте, що з вашою сестрою все добре.

Він обдарував Валенсію спокійним і впевненим поглядом, на дні якого хлюпалося тепло, яке не в’язалося з незворушним обличчям імператора.

Наполегливе покашлювання змусило Ленсі обернутися до столу.

Лідія вже встигла взяти себе в руки. Старша принцеса сиділа, вигнувши спину так, що плаття обтягнуло її талію і плоский живіт, а низьке декольте оголило улоговинку між грудей. Вона грала кришталевим келихом, крутячи його в пальцях, а на губах застигла кокетлива усмішка, що призначалася Владиці.

— Мій імператоре, — майже проспівала вона, манірно знизуючи плечима, — нам дуже приємна турбота Вашого Панування про нашу сестру. Але чи можемо ми дізнатися, чим вона викликана?

Обличчя імператора на секунду осяяла усмішка. Це була всього лише люб’язність, але Ленсі зловила себе на дивному відчутті. Її ніби щось кольнуло в цей момент.

— Дізнаєтеся, — сказав він ухильно, — на все свій час.

Погляд Лідії повернувся до його рук, які й далі лежали на плечах Валенсії, немов він забув їх прибрати.

— Ми непокоїмося за нашу сестру, — старша принцеса знову усміхнулася, але цього разу її усмішка була натягнутою, — вона незвичайна дівчина, якщо ви встигли помітити. До того ж ви тут не за цим, чи не так?

Це «незвичайна» було сказано таким тоном, ніби йшлося про ганебну хворобу або потворність, яку потрібно приховувати. Що ж, Лідія знала, як бити якомога болючіше.

Валенсія опустила вії, відчуваючи, як під переможним поглядом сестри її щоки заливає рум’янець. Із самого народження навколо неї вилися ці натяки й недомовки. Це дивне відчуження, яке вона довгий час не могла пояснити. І навіть потім, коли дізналася у чім річ не знайшлося нікого, з ким би вона змогла відверто поговорити.

Весь королівський двір знав, що відбувається. Хто не знав — той здогадувався. І всі мовчали, боячись накликати на себе біду. Забобони і страх перед усім незвіданим міцно увійшли в серця цих людей. І навіть король не був тут винятком.

А тепер Лідія натякає імператору на її неповноцінність. Та ще настільки відверто. Як же може сестра так її принижувати?

Горло дівчини перехопило. З’явилося бажання скинути із себе ці руки, визволитися від дурманного впливу імператорської аури й, вперто піднявши голову, заявити: «Так, я така! Це моя суть! Моя сутність! І мені з нею жити!»

Але натомість Ленсі продовжувала стояти та червоніти під самовдоволеним поглядом сестри.

— Ви маєте рацію, принцесо, — почула вона над своєю головою абсолютно спокійний голос Владики, і здригнулася. Його пальці злегка ворухнулися, погладжуючи ніжну шкіру плечей. — Ваша сестра вельми незвичайна, і мені це подобається.

— Ви приділяєте їй занадто багато уваги, — зауважила Лідія вже більш сухо. — Як найстарша, я несу відповідальність за її життя і здоров’я.

Імператор злегка усміхнувся.

— Про це можете більше не турбуватися, принцесо. Тепер я подбаю про всі її потреби.

— В якому сенсі, дозвольте дізнатися?

— В самому прямому.

Ленсі не відразу зрозуміла, що він сказав. А коли зрозуміла, то вирішила, що почулося. Ну не міг же імператор Ламаррії і справді таке сказати? Вона підняла погляд на сестру, але та сиділа біла, як полотно, вчепившись у келих із такою силою, що на зап’ясті прорізалися сині вени.

Коротко видихнувши, старша принцеса відкрила рот, але не встигла видати ні звуку.

Імператор раптом нахилився, на очах у всіх доторкнувся губами до маківки оторопілої Валенсії. І все тим же байдужим голосом промовив:

— А зараз, дозвольте, я її у вас вкраду. За традицією, господар Гнізда повинен відкрити перший танець із почесною гостею.