Глава 11

Над столом повисла гнітюча тиша. Відчутна. Важка, як камінь. І в цій тиші Ленсі відчула напругу, що виникла між даргами. Здавалося, повітря над їхніми головами ось-ось заіскриться. Її саму охопило легке тремтіння, що йшло звідкись зсередини, коли сенс сказаних слів сягнув її розуміння.

Шлюбний договір.

У пам’яті миттєво спливли слова Лідії:

«Батько сказав, що шлюбний договір уже складений. І він тут, у цьому замку. Його привіз із собою королівський повірений за день до нашої появи. Залишилося тільки вписати ім’я нареченої»…

Намагаючись знайти підтвердження своєї здогадки, вона підняла погляд на Роннара. Той стояв поруч непохитний, як скеля, і такий же незворушний, ніби мова йшла про щось буденне, а не вирішувалася доля двох держав.

Мовчання затягувалося. Час відраховував секунди. Вони капали у вічність, одна за одною, витікали, щоб ніколи не повернутися, а напруга все росла й росла, обіцяючи вибухнути.

Але не вибухнула.

Тим часом імператор торкнувся її волосся, і дівчина із сум’яттям зрозуміла, що він розпускає її зачіску. Вона застигла, виструнчившись у кріслі до болю в спині і вже здогадуючись, що буде далі. Шпильки з перлинами з тихим дзвоном падали на підлогу до її ніг, а в голові бурхливим потоком проносилися мізерні знання про традиції даргів.

Але ось впала остання, і хмара білосніжного волосся вкрила плечі принцеси. Роннар зірвав із себе шийну хустку, спритно скрутив її в джгут і обв’язав голову судженої так, що її шовкові кінці зійшлися на потилиці. Це був її шлюбний вінець — підтвердження весільного обряду.

І за весь цей час ніхто не видав ні звуку.

Першим прийшов до тями дарг, який виглядав старше інших. Його немолоде обличчя усіяли зморшки, шкіра була коричневою від сонця і вітру, а на грудях палахкотів рубін розміром із голубине яйце.

— Що ж, — сказав він, злегка усміхаючись, але його очі залишалися абсолютно спокійними, — Рубіновий клан вітає господарку Сутінкової Гряди.

Підхопивши зі столу келих, наповнений прозорою янтарною рідиною, голова Рубінових одним духом перехилив його в себе. Потім, не зводячи пильного погляду з обличчя принцеси, жбурнув келих на підлогу. Той розлетівся на сотні уламків, а дарг спокійнісінько сів, зайнявши своє місце.

Оторопіла, оніміла, не вірячи в те, що відбувається, Ленсі насилу втрималася, щоб не стиснутися в кріслі. Тому що вожді, один за одним, повторювали цей маневр. Вітали її від імені своїх кланів, пили до дна й били келихи об підлогу, а потім сідали за стіл, зберігаючи на обличчях незворушний вираз.

І весь цей час Роннар стояв поруч, тримаючи руки на її плечах і не дозволяючи заплющити очі.

Тільки коли останній келих був розбитий, він сів і обвів присутніх пронизливим поглядом.

— Думаю, нікому не потрібно пояснювати, що тут тільки що сталося?

— Мені потрібно, — голос дівчини пролунав тихо, але твердо.

— Що ж, — він більше не усміхався, — ти щойно стала моєю дружиною за нашими звичаями.

Валенсія опустила вії, сердячись на себе за безглуздий рум’янець. Але цього разу щоки горіли зовсім не від збентеження.

— Хіба ви не повинні були озвучити ваше рішення на світанку, — видала вона той мізер, який знала про традиції даргів, — перед обличчям раннього сонця? І хіба не повинні були запитати моєї згоди перед тим, як торкнутися мого волосся?

— Я нікому нічого не повинен, — промовив він із натиском, дивлячись їй прямо в очі. — Гарненько запам’ятайте це, дорога дружино.

Їй залишилося тільки мовчки витримати його погляд.

Мармурову підлогу навколо столу встеляли уламки. Ці уламки були й на столі, але, здавалося, дарги їх навіть не помічають. Немов нічого особливого не сталося, вони повернулися до своїх тарілок і до перерваної розмови.

— Вітаю, принцесо, — один із них, власник великого смарагду, яскраво усміхнувся їй, продемонструвавши чудові зуби. — Усі десять кланів офіційно визнали вас.

Валенсія теж усміхнулася у відповідь, усе ще намагаючись усвідомити і прийняти таке раптове весілля. Несподівана думка змусила її знову поглянути на новоспеченого чоловіка. Той крутив у руках золоту, прикрашену дрібними діамантами вилку, й похмуро дивився на неї, ніби чекав якоїсь каверзи.

— Ваше Панування, поправте мене, якщо я помиляюся, — заговорила дівчина, зважуючи кожне слово, — ви поєдналися зі мною шлюбом за звичаєм вашої країни. Але є ще і звичаї, які шанує мій народ. Це весілля, — вона свідомо не сказала «наше весілля», від чого на обличчі дарга з’явилася погана тінь, — не має сили, поки не здійснений обряд з обох сторін.

Пролунав дзвін.

Роннар жбурнув вилку на стіл, і та задеренчала, вдарившись об порцеляновий край тарілки. Його очі звузилися, у них спалахнуло попередження. І Ленсі краще було б замовчати, але внутрішня впертість не давала ні відступити, ні визнати себе переможеною. У відповідь вона тільки ще сильніше підвела голову.

Кілька секунд вони змагалися поглядами. Але ось губ Владики торкнулася поблажлива усмішка. Він відкинувся на спинку крісла, усім виглядом нагадуючи ситого, розімлілого хижака, який розважається, граючи зі здобиччю.

— Що ж, — від його тону в Ленсі щось стислося всередині, — я поважаю традиції моїх союзників. Ви отримаєте те, що хочете.

Вона не встигла ні збагнути, що це значить, ні відреагувати, адже в цю мить невидима завіса, яка відділяла імператорський стіл від залу, раптово впала. Музика й голоси ринули нестримним потоком, змушуючи дівчину здригнутися від несподіванки. Вона побачила як Роннар ледь помітно кивнув, і в ту ж секунду музика в залі стихла, немов обірвана цим рухом.

Гості загули, як розтривожений вулик. Але їхній гомін перекрив триразовий стукіт церемоніального жезла.

— Владика Сутінкової Гряди бажає говорити! — сповістив голос невидимого церемоніймейстера.

Ленсі застигла, до болю зчепивши пальці між собою.

Не спускаючи з неї погляду, Роннар підвівся. А потім, міцно схопивши за лікоть, ривком змусив піднятися її.