Глава 16

— Почекай, не поспішай, — прибулий Арман втримав племінника за плече й додав вкрадливим тоном: — Охолонь, а то накоїш лиха. Нехай ньорди у всьому розберуться. А ми поки вип’ємо. Негоже залишати такий мельх видихатися.

В підтвердження своїх слів він простягнув Рону повний келих.

Роннар впав назад у крісло. У його грудях щось стислося, стиснуло серце, змусило дихання почастішати. Пульс загримів у вухах тривожним набатом, і раптова хвиля злості накрила дарга.

Він не відчув, як із кінчиків пальців з’явилися алмазні кігті. Тільки почув скрип, який роздирає нерви. Опустивши погляд, побачив смуги від кігтів на ідеальній поверхні столу.

Так, Арман має рацію. Потрібно заспокоїтися. Потрібно опанувати себе. Ці спалахи агресії зайві.

— Таресе, — прохрипів він, жадібно ковтаючи мельх, — ким би та жінка не була, віддайте її катові. Нехай виб’є з неї правду. Я хочу знати, хто наказав оббрехати принцесу! І коли я про це дізнаюся… — його голос перейшов у низький рик. Пальці стиснулися, пролунав жалібний тріск, і крихкий келих перетворився в купку скла.

Коротко кивнувши, капітан поспішив виконати наказ.

— Ось, це правильне рішення, — промуркотів Арман, підставляючи племіннику свій келих. — Хай кат розбереться.

А він, Арман, теж був би не проти дізнатися, що тут відбувається. Що за служниця? Чому залишилася, якщо її пані покинула замок. І якого ґхарра вона несе?

Принцеса несправжня? Як цікаво…

Так у це повірить тільки сліпий!

Або той, хто випив келих ельфійського мельха, звареного за особливим рецептом.

Ця думка змусила губи герцога розтягнутися в честолюбній посмішці.

Йому довелося докласти зусиль, щоб змусити мельховара додати в напій зайвий інгредієнт. За звичаєм мельх варили з п’ятнадцяти трав, настоюючи, поки той не стане смарагдово-зеленим. Такий напій веселив душу, розкривав приховані почуття, дарував довголіття і здоров’я.

Але варто було додати до п’ятнадцяти трав ще одну — і дія мельху в корені змінювалось. І перше, що він робив, це присипляв внутрішнього дракона. Друге — змінював свідомість. Третє — спонукав до безпричинної агресії. Четверте…

Втім, вистачить і цих трьох. А головне — ніхто нічого не доведе і слідів не знайде. Ельфи в цій справі умільці.

Арман знав, що одного разу напій стане йому в пригоді. Щоправда, готував він його зовсім з іншого приводу й не розраховував, що доведеться зберігати стільки років. Але зараз він був навіть радий тому, що все так склалося. Він прибув сюди з єдиною метою. І, схоже, вона сама пливе йому в руки.

І все ж…

Думки знову повернулися до донесення капітана.

Невже хтось хоче позбутися дівча? Якщо так, то яку мету «він» переслідує? І чи не буде ця мета співзвучна меті герцога Армана Елоізія?

— Я маю піти туди, — увірвався в його думки голос Роннара. — Хочу побачити цю мерзотницю…

Імператор, піднімаючись із крісла, злегка похитнувся. Просто підлога раптом попливла під ногами, а в очах стало двоїтися.

— Куди?

— В казарми. Хочу побачити її своїми очима. Почути. Я мушу знати, хто звелів їй це сказати й навіщо.

Він ухопився за спинку, тряснув головою, але шум у вухах нікуди не зник. Навпаки, він ставав усе голосніше й голосніше. А всередині утворилася дивна порожнеча. Немов там, де він весь час чув присутність свого дракона, не залишилося нічого, крім випаленої плями…

Але він цього не помітив. Весь цей час його думки займало лише одне. Жінка, що посміла оббрехати його дружину. І чим більше він думав про це, тим більшої ваги у його свідомості набували слова, сказані капітаном.

— Добре, я з тобою.

Недовго думаючи, Арман вихлюпнув у камін залишки мельха. Пляшка була порожня. Краще перестрахуватися, поки хтось ще не випив небезпечний напій. А йому самому боятися не варто. Якщо все піде, як заплановано, ніхто нічого не доведе. Та й не знатиме, де шукати.

— Ні, — Роннар важко похитав головою, — я сам.

Арман не став його зупиняти. Сам, так сам. Йому й без того є чим зайнятися.

Залишившись на самоті, він підійшов до портрета, що висів на стіні.

— Ну що, брате, — куточки губ різко сіпнулися вниз, виказуючи таємну ненависть, — незабаром й над моєю головою сяятиме зірка.

На нього безпристрасно дивився сивий дарг в імператорській короні та мантії, тримаючи в руках алмазний скіпетр і золоту державу.

Колись імператор Елларіон вважався жорстоким і нещадним правителем. Сам Арман був тоді занадто малий, щоб змагатися за трон. А Роннару програв.

Таке приниження неможливо забути. Хто завгодно міг би забути, тільки не він. Усі ці роки він спритно грав роль відданого васала й чекав свого часу.

Ось і дочекався.

— Твій син дурень, — прошепотів Арман, свердлячи очима обличчя на портреті й випльовуючи слова, точно вони палили йому нутрощі. — Мріє залишитися в пам’яті підданих справедливим і милосердним. Твоєю повною протилежністю. Але він забув найголовніше. Те, що один назве милосердям, інший вважатиме за слабкість.

***

За звичаєм, у підземеллях однієї з веж містилася в’язниця. Був при ній і штатний кат. Йому-то ньорди й передали затриману.

Ерна не пручалася. Навпаки, з охотою дала запхати себе в камеру, а коли решітка з неприємним скрипом зачинилися, просто сіла на брудну підлогу, підмостивши під себе ноги. Опустила голову, заховавши обличчя в тіні каптура, та так і застигла. На всі питання відповідала тільки одне: принцеса підроблена. Справжня вранці покинула замок. І вона це може легко довести. Мовляв, у справжньої принцеси від Первородних «подарунок» зостався. Який — вона скаже тільки імператору особисто!

Але ось на питання, чому зосталася, звідки дізналася про підміну і, найголовніше, хто зараз вдає з себе принцесу, служниця тільки відмовчувалася.

Незабаром прибув замковий дізнавач — льєр Севард Уольфард. Але і він нічого нового не з’ясував. Ерна, як заведена, повторювала одне й те саме. Її перевірили на магічний вплив, але нічого не знайшли. Навіювання теж не було.