Троянда кохання

Глава 33

Розалія

До аеропорту ми доїхали на таксі. Перскотт швидко пройшов паспортний контроль і здав багаж, тож тепер ми сіли в залі очікування. До відльоту лишилося дві години. Так багато, але занадто мало водночас...

- Твій батько приїде? - поцікавилася я, надпивши кави.

- Так, через півгодини приїде. - кивнув Перскотт та подивився на мене. - Ти засмучена?

- Є таке. - визнала. - Мені сумно, що ми ще не скоро побачимося в живу, але я заспокоюю себе тим, що це просто тимчасовий етап у наших стосунках.

- Правильно. - посміхнувся мій хлопець.

Година пролетіла непомітно за розмовами і сміхом. Приїхав вже і батько Перскотта, який теж був помітно засмучений відльотом сина. Я відійшла, коли вони говорили, аби дати змогу поспілкуватися на одинці. Попрямували до якогось магазину з косметикою. Вирішила зайти, аби відволіктися. Неочікувано поруч з товарами для доглядом за волоссям я побачила Мерлін і швидко попрямувала до неї з посмішкою.

- Яка несподіванка! - сказала я, підійшовши до брюнетки.

Дівчина поглянула на мене та посміхнулася, впізнаючи хто я взагалі така.

- Роза! - брюнетка обійняла мене та щиро посміхнулася. - Рада бачити! Що тут робиш?

- Перскотт сьогодні повертається до Америки, тому прийшла його провести. А ти чому тут?

- В Німеччині післязавтра відкриття мого магазину, тому я маю бути там присутньою. - пояснила дівчина та взяла до рук якийсь шампунь. - Що думаєш щодо цього?

- О я ним користувалася. Непоганий.

- Тоді візьму. - кивнула Мерлін і поклала пляшечку шампуню собі в кошик. - Ти засмучена?

- Через що? - нахмурилася я, не зрозумівши про що говорить Мерлін.

- Через відліт Перскотта.

- Чому всі це питають?

- Бо це помітно. - знизила плечима дівчина. - То як?

- Мені справді сумно, але я тримаюся. - коротко відповіла.

- Молодець. - кивнула Мерлін. - Ти сильна, я це знаю. 

Ми поговорили ще зовсім трохи, а потім дівчині потрібно було піти. Попрощавшись, я порятувала назад до Перскотта, але там побачила лише його батька.

- Вибачте, а де Скотт? - ввічливо запитала, сівши поряд.

- Зараз повернеться. Він пішов купити собі кави. - відповів батько хлопця, дивлячись кудись перед собою.

Я кивнула і дістала телефон. Одне повідомлення від Макара, де він пише, щоб я передала привіт Перскотту і побажала йому успішного польоту. Раптом я почула, як почали оголошувати чийсь рейс. Через декілька секунд зрозуміла, що це рейс Скотта. Сльози з'явилися на очах, але я швидко закліпала очима, аби прогнати їх. Ось вже і Перскотт підходить, не варто плакати перед ним.

- Вже оголосили мій рейс. - сумно промовив хлопець.

Він взяв невеличку сумку, де лежали книга, ноутбук і всілякі печива, аби перекусити. Я взяла хлопця за руку та подивилася йому в очі.

- Я буду сумувати. - щиро промовила.

- Я теж. - Скотт поцілував мене.

Цей поцілунок був довгим і такий...символічним. Не віриться, що я не торкатимуся цих губ ще, щонайменше, три місяці.

- Час іти.

Скотт попрощався зі своїм батьком, ще раз поцілував мене, а потім пішов. Я дивилася йому в слід і не могла стримати сльози. Чому так боляче? Хлопець обернувся і надіслав повітряного поцілунку, я посміхнулася крізь сльози і помахала йому. Вже через декілька хвилин хлопець зник з поля зору.

- Мені теж сумно. - сказав батько Скотта та поклав руку мені на плече.

Я закрила обличчя руками, аби ніхто не бачив моїх сліз і туші, які стовідсотково потекла по щоках.

- Але варто бути сильними. - продовжував говорити чоловік. - Думаю, Скотт не був би радий, якщо дізнався б, що ти тут плачеш.

Ці слова справді мали сенс, тому я змусила себе подумки заспокоїтися. Все буде гаразд.

- Дякую. - трохи надтріснутим голосом промовила я, обернувшись до чоловіка, який був як дві краплі води схожий на свого сина. 

- Ти мені вже як рідна, тому не варто дякувати. - посміхнувся він.

Ми вийшли з аеропорту і чоловік запропонував підвезти мене. Я відмовлялася, але він наполягав, тому погодилася. Цілу дорогу я тримала в руках підвіску, яку мені подарував Перскотт. Він залишив пам'ять про себе у моєму серці і в речах, а я лише у серці. Проте, цього достатньо. Ми швидко під'їхали до мого будинку, я подякувала і вийшла. Попрямувала до своєї квартири, де увійшовши, на мене одразу пригнув Паріс.

- Привітик, ти ще не спиш? - трохи здивовано запитала я і кинула погляд на годинник у прихожій.

Вже була десята вечору.

- Ходімо.

***

Наступний ранок почався зовсім не так, як усі минулі. Я прокинулася з думкою, що сьогодні не побачу свого хлопця. Сьогодні і три наступні місяці. Стало сумно. Дуже. Але я вирішила зібратися. Досить розводити паніку і плакати. Я - сильна.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше