Глава 1

І навіщо мені ці уроки з історії магії і тренування по побудовах заклинаннь.. Вже от вісімнадцятий рік ця жінка намагається мене щось навчити, але при цьому всьому я досі не вмію найелементарнішого - черпати з дерева магію.. Але ж ні! "Коли ти вже знайдеш своє дерево-джерело, то зможеш використовувати його магію з розумом..". Ще гірше, напевно, той факт, що ми відрізані від цивілізації. Десь далеко від столиці, далеко від веселощів, далеко від людей в кінці кінців. Найближче селище - Пюрін. Деколи мені щастить сходити туди на ринок, закупитися продуктами, стрілами, одягом.. Та це буває дуже рідко. Через цю ізоляцію геть нізким поспілкуватися. Хіба що лише з Онетою і конем Ваєсалем. але за дещо я дуже навіть вдячна. Наш будиночок знаходиться на узліссі. Це великий плюс, адже ліс - це моя стихія, мій спосіб життя, моя пісня і мій танець. Він відіграв важливу роль у моєму ранньому дитинстві. Пам'ятаю я щ нього лише уривки, та ці уривки так насичені простою дитячою радістю і безтурботністю, що вони певно найяскравіші з усього мого життя. Пам'ятаю, як бігала по лісі і ловила у волоссі східний вітер. Летіла просто йому назустріч і відкривала рот від задоволення. Я пам'ятаю довгі бесіди з дикими лісовими трояндами. Щодня питалась, як у них справи і яка на їхню думку сьогодні буде погода, а вони то співали, то шепотіли мені у відповідь. Ох, я була та ще фантазерка..

- Шановна леді Хааро, Ви мене слухаєте?! - крикнула Онета. Цей тон геть не личив її худорлявий поставі.

Коли вона гнівається, то завжди витягує до мене свою довгу шию, наче гуска і крутить головою, від чого вплетені у її волосся залізні прикраси починають дзиньчати, як монетки.

- Звісно слухаю.. Дружиною короля Герольда І. була Пемінея І. і вона придумала заклинання перенесення під час Війни Світла, - сказала я ледь приховуючи сміх, - Ти повторила вже це щонайменше десять разів..

- Не смій насміхатися, інакше тобі доведеться пропустити цьогорічний фестиваль троянд, - вона схрестила руки на грудях і єхидно мені усміхнулась. Ой і хитра ж ця жінка. Прекрасно знає, від чого я нізащо не відмовлюсь і маніпулює моїми діями. Вважатиму це за жарт, - Отож, у яких роках відбулась Війна Світла?

- 1306 і 1324, - спокійно відповіла я.

- Можливо ти ще й роки правління Герольда І. знаєш? - У очах Онети блисьнув смішок.

- Ох, Онето, будь ласка, не тероризуй вже мене..

- То ти не знаєш?

- Онето..

- Знаєш, чи ні? - Яка невгамовна стара..

- Я.. не пам'ятаю точно.. - я більше не могла стримуватись і засміялась, - Здається це починається на тисячу.. а далі не пам'ятаю.

- 1299 і 1370.. - Онета безнадійно покрутила головою, - Гаразд, урок закінчено..

Щодня ми встаємо вдосвіта, коли небо лиш починає світлішати, й занурюємось у навчання. Опісля у мене є трішки вільного часу і я просто обожнюю, коли урок закінчується з першим сонячним промінням. Тоді я мчу до лісу, сонцю назустріч, ловити східний вітер, насолоджуватись цими кількома безтурботними хвилинками, геть як у дитинстві.. У цей момент мене вже ніщо не хвилює, ані ізоляція, ані моє безталання в магії, ані зграйка шаблезубих безшерстих лоньєрів, що можливо вже стежать за мною божевільною і вичікують, коли напасти.

На моєму шляху з'явився струмок. У ньому наче плавали справжні діаманти даровані сонцем. Кожна маленька хвилька вабила до себе своєю кришталевою прозорістю, а я піддалася спокусі і нахилилась ближче, аби зачерпнути цієї чудової води. В горлі відчувся приємний холодок, що неквапно розтікався по венам й губився десь в бурхливій гарячій крові. Знову стало тепло. По воді залишився тільки солодкий присмак ранкового сяйва і ледь зволожені губи.

Тут було так спокійно і затишно.. Аж не віриться, що лише у кількох кілометрах звідси є хаща з сірих моторошних дерев, де живуть кровожерливі лоньєри. Небезпечно наближатись до їхнього лігва так близько. Нюх в них бездоганний. Від такої думки рука якось сама по собі потягнулась до спини перевірити, чи не забулась я лук і стріли. Фух, все на місці. Та все ж дещо турбувало мене більше, ніж гострота лоньєрових зубів..

Елайд. Велична країна, де панує магія. Куди не плюнь - чарівники та заклинання. Тільки от зі мною, видно, щось не так.. У кожного справжнього елайдянця є джерело магії - дерево. Комусь пощастило і джерелом стало дерево, яке росте геть повсюди, а комусь не дуже, тож він мусить залишатись на одному місці, бо його дерево дуже вибагливе до природніх умов або дуже рідкісне. Я ж досі не знайшла свого дерева. Мені не настільки важливо бути такою як усі. Просто якщо завтра прийде якийсь п'яний чарівник і йому закортить покидатись в мене вогняними кулями чи чимось подібним, то думаю один лук зі стрілами мене не врятує. Я звісно здатна черпати з дерева магію, але точно не ту, що потрібно. Кожна моя спроба закінчується тим, що я витягую з дерева його життєву енергію, без якої воно загине і не зможе більше творити магію для наступного разу. Чим далі, тим більше я боюсь торкатись до дерев. Я б з радістю змирилась з життям без магії, але сама усвідомлюю, що Онета не буде поруч весь час, та й взагалі мені не дуже хотілося б бути залежною від неї.

З роздумів до реальності мене повернуло чиєсь завивання. Я вскочила на рівні ноги й викарапкалась на найближче дерево. Я могла його вбити, знаю, та на даний момент за себе я боялась більше. Тут в тінях великих листків жодна людина мене б не помітила. Але вони так.

На горизонті з'явились лоньєри. Висотою мені по плечі, мускулисті і холоднокровні. Вкопано стояли в тіні зливаючись із сіро-коричневими стовбурами дерев. Дивились просто на мене, просто мені у очі крізь ту щілину між листям, з якої на них дивилась я. Спів пташок зупинився. Навіть сонце спішно заховалось за хмари. Від їхнього кам'яного погляду кров застигала і серце зупинялось. В руках я тримала лук з натягнутою стрілою, готовою влучити у ціль. Мені геть не подобалась ця непорушність. У них наче є безпрограшний план і вони великодушно дають мені востаннє наповнити груди киснем. Затамувавши подих я безшумно спрямувала стрілу на того, що виглядав могутніше за інших - на їхнього вожака. Він це помітив. Замість нападу він далі сверлив мене поглядом. Чому ж він чекає? Чому чекаю я?.. У нашому очному контакті щось наче переключилось. Наче небезпека вмить розсіялась. Вожак лише припідняв одну лапу, на секунду завмер, а потім повів свою зграю попід деревом, де я сиділа, аж на південь. Вони точно не йшли на полювання. Серед дорослих лоньєрів чимчикували й їхні малі кумедні цуценята.