Глава 2

Портал закрився за нашими спинами. Ми знову опинилися вдома, у дворику, де вже чекав голодний Ваєсаль. Побачивши нас через вікно конюшні він весело заіржав. Але зараз йому їсти давати точно ніхто не буде..

Онета йшла попереду мене, вела у будинок. Стало якось не по собі. Навіть не знала, що очікувати. Могла бути тиха розмова, істерика, або дещо, що мене виводить найбільше - мовчанка. Це по особливому незвично, коли не чую, як вона розмовляє сама з собою, або намагається довести мені, що вирощувати грибоцвіти, це неймовірно захоплюючий процес. Так, вона справжня балакуха. І у момент, коли її занадто переповнена знаннями тарахкотілка вмовкає, відразу розумієш - щось точно сталось.

Наш будинок дуже незвичний порівняно із сільськими у Пюріні. Він побудований на висоті десяти метрів просто всередині дерева. А деревце.. ну надзвичайних розмірів. Завдяки зачарованим камінцям з вицарапаними візерунками дерево розпізнає нас і спеціальною гілкою підіймає до входу, або навпаки опускає додолу. Онета казала, що усі жриці у таких живуть. Але я гадаю, що ми сюди поселились через те, що саме це дерево дає опір моїм можливостям.

- Як ти могла, скажи? - розгнівано сказала Онета впустивши мене всередину й закриваючи за нами двері. Стало так соромно, що я наражала себе на небезпеку, - Ти ж знаєш, з лігва люди не повертаються. Навіщо тоді туди йти?

Розпач. Тільки розпач спадав мені на думку, коли я подивилась їй у вічі. Вона могла мене втратити. Хоч ми не рідня, та все ж знаю, що Онета безмежно любить мене. Я могла б вигадати тисячу правдоподібних відмовок, щоб не рлзхвилювати її ще більше. Але правду вона мусила знати. Чомусь мені здавалось, що це все відбувається не просто так.

- Лоньєри покинули лігво, - промовила я майже беззвучно.

- Вони не могли цього зробити. Ти помиляєшся..

- Я бачила. Бачила на власні очі, як вони прямували на південь. Їх було дуже багато. І дитинчата йшли також. Самій у це не віриться, але так і є.

На хвильку запала тиша. Онета опустила погляд і почала перебирати пальцями прикраси у сивому волоссі, що незграбно лежало на кістлявих плечах. Вона намагалась знайти цьому якесь логічне пояснення, а я намагалась зрозуміти, як вона мене змогла знайти.

- А! - смикнулась жриця, - Ми ж досі не поснідали. -  і пішла у ту сторону величезної округлої кімнати, де стояв стіл і різне кухонне приладдя, а я за нею слідом.

Ні, ну плавно ухилятись від теми у неї геть не виходило. У моєму запасі ще було кілька незрозумілостей, які я не планую відкладати на потім.

- Може статись таке, що лоньєри вб'ють, але не з'їдять здобич?  - спиталась я.

Онета відірвалась від приготування і повернулась до мене так, наче я сказала найбільшу дурницю.

- Тільки не кажи, що ти бачила нез'їджену мертву тварину.

- Так. Бачила óленя. Дуже схоже, що його вбили вже по дорозі з лігва. Але не розумію навіщо.

Стара насупилась і продовжила вимішувати щось у казані. Рухи руки стали швидші й агресивніші. На око цього не було видно. Я відчула це по хвилям. Слухати невидимі хвилі мене навчила саме вона. Онета казала, що по таким хвилям можна почути навіть думки людини, яка знаходиться зовсім далеко. Але до такого рівня я ще не довчилась.

- Лоньєри розумні, хитрі і непередбачувані створіння. Усілякі їхні виходки бачила, але таке стається вперше. Зазвичай вони наступних десять голів скрутять за свою здобич. Що за дивина.. Хааро, пообіцяй, що більше ні ногою у лігво. Вони можуть повернутись і вистежити тебе по запаху. Тільки спробуй мене ослухатись.

Краще вже промовчу, про той випадок біля струмка. Так дивно лоньєри себе ще не поводили. Будь-якого іншого дня вони без проблем би вискочили за мною на дерево і моє життя закінчилося б так, як життя того нещасного оленя.

Онета поставила на стіл срібні тарілки і з невеличкого білого казана почала накладати вівсянку. Кухню відразу наповнив солодкий аромат. І звісно вона урізноманітнила монотонний вигляд блюда щіпкою засушених пелюстків квітів. Це обов'язковий елемент сніданку, інакше не бути їй жрицею. Барвінок для здоров'я, конвалія для краси, а нарцис для удачі. Та сьогодні серед звичних мені пелюстків з'явились ще якісь нові.

- Гвоздика, - холодним різким голосом відповіла на мої думки Онета, - Нечисть відганяє.

Між нами повисла якась напруга. Її голос водночас і тремтів, і готовий був зірватись у крик щосекунди. Онета сиділа навпроти мене і наминала кашу, черговий раз позбавлена бажання зі мною розмовляти. Тим часом, як мені ця сама каша в горлі застрягала від поступово наростаючого гніву. От так завжди.. Знову влаштувала мені бойкот. І це замість того, щоб викричатись і забути. Але ж ні. Вона не вона, якщо тиждень мене не помурдує.

- Тебе взагалі не хвилює ситуація в лісі? А що як те, що налякало лоньєрів дістанеться і до нас? - спробувала я розговорити її повертаючись до теми.

Чим далі, тим більше Онеті не подобалась ця розмова. Її аж перекосило від почутого. Вона доїла свою кашу і не зронивши ані слова, пішла геть, кудись збиратись. Я ж лишилась на кухні здивовано лупати очима з напіввідкритим ротом, бо не встигла їй завадити уникнути відповіді. Ховаючи погляд в підлозі вона надто швидко пройшла мимо, наче злодій якийсь. Це ж так очевидно, що вона щось від мене приховує.

- ..Куди це ти? - єдине що змогла з себе видавити.

- Яка тобі різниця? У будь-якому випадку я тебе з собою не візьму, - мовила вона кладучи в шкіряну сумку гроші, - Ти сидітимеш вдома. В хаті.

- Що? А Ваєсаля накормити? А лукострільба? А..

- Я сказала, ти будеш в хаті і крапка. Ваєсаля накормлю я, без лукострільби не помреш. А ще ніякого фестивалю.

- Як так... Ти ж обіцяла, що пустиш мене... Онето, я тебе прошу, це ледве не єдиний раз, коли я іду між люди. Тим більше я вже доросла.

- Можливо ти і доросла, але по твоїм діям не скажеш. Ти мене дуже розчарувала сьогодні. Все вирішено, я не зміню свою думку. - Онета одягнула старенький темно-зелений плащ і накинула на голову великий капюшон. У порозі вона призупинилась, задумалась, хотіла ще щось додати, але замість слів махнула прикрашеною сріблом і дорогоцінним камінням рукою, від чого зачарований камінь у моїй кишені легенько засвітився й погас.