Троянди у фіолетовій обгортці

18. Про незвідане чоловіче серце

Андрій повернувся. Є надія, що нарешті поговоримо без свідків, порадників і наглядачів. Я встигла заспокоїтися, навіть чайник на вогонь поставила. Чесно, після напучувань Люсьєни і швидкої втечі Андрія вранці, не вірила, що він захоче зі мною чи Биковими справу мати. 

Андрій миє руки з милом, ретельно витирає їх рушником (встигла новенький почепити!). 

—Чаю чи кави? 

—Лате, — сміється Андрій. Видно згадав наші посиденьки в кафе. 

—Ти мене з розуму зведеш, хлопче, — кажу по-кандидатськи. Зазвичай після такого тону в людей зникає бажання жартувати з вченою пані. 

— Можна? — продовжує піддразнювати Андрій. 

От що на таке казати? 

—Можна, після того, як відповіси на моє питання. 

—Слухаю, моя радість. 

Ого! 

Води! Води, бо зомлію від його слів! 

Вдихаю на повні груди. Видихаю. 

—Хто ти? — питаю так, ніби випрошую ключ від дверей за якими ховаються таємниці незвіданого чоловічого серця, яке по-особливому б'ється для мене. 

Андрій замислився. Відчув, що жартами типу «мене звати так-то і мені стільки-то років» не викрутиться. 

Я даю час подумати, поки товчу картоплю з маслом, підігріваю м'ясо й роблю каву з молоком. Дістаю з холодильника марципани. Посмакуємо польськими делікатесами. 

Побачивши смаколики, Андрій усміхнувся й з ніжністю поглянув на  мене. 

— Я тебе вперше побачив у Любліні шість років тому.  Вісімнадцяте жовтня. Мені вісімнадцять стало. Надворі теплінь. Красива дівчина з русявою копицею волосся на голові сиділа на лавці в парку й намагалася читала. Її волосся лоскотав вітер, бажаючи погратися. Вона трішки сердилась на такого залицяльника,  намагаючись дати лад зачісці і притримувати потрібну сторінку в книзі. На обличчі грала усмішка і дівчина сяяла щастям. На мить моє серце зупинилось, а потім шалено забилося знову. Подумав тоді: «Перепрацювався». Коли, відклавши читання, дівчина підставила обличчя сонцю, я розімлів від ніжності й тепла, що живим джерелом било з її очей. Дівчина  не помічала явного витріщання на неї, а може, зробила вигляд. Нав'язливою ідеєю засіло дізнатися колір її очей. Але я злякався своїх думок, розвернувся й пішов геть. 

Вдруге я побачив її на ресепшені одного з готелів Любліна.  Нічна зміну. Я ж, як один з бригади електриків, що там працювали, лагодив розсувні двері.  Декілька разів ще перетинався з нею в тому готелі. Не знав, як підступитися до дівчини. Дуже строгою видалась. Не було й тіні тої щасливої панночки з парку. 

Перед Різдвом ми їхали в одному автобусі до Варшави. Правда, я сидів позаду неї. Випадково дізнався, що та дівчина без декілька днів PhD….Отже, вона старша, з іншого світу і не проста заробітчанка, а вчена пані. Отже в мене немає шансів навіть зблизитися з нею… 

З того часу я  намагався покинув думки про дівчину, допоки не довелося стати її випадковим сусідом в маршрутці «Рівне—Сарни»… 

Ти була сонною бурулькою, яка притулилася до мого теплого плеча. Я одягнув свої рукавиці на твої крижані руки. Мені так хотілося познайомитись і отримати хоча б примарні надію на стосунки, але… Мене чекала хвора мати. В неї діагностували рак грудей. Я їхав в Березне, бо її батьки забрали дочку до себе… Наступні роки стали часом заробітків та боротьби за життя мами. А ще, в теплі осінні дні, холодні зимові ночі й вітряні весняні вечори я мріяв про тебе… 

Я пригортаю до грудей ніжні квіти, подаровані Андрієм. 

—Дивно, що ми так часто ходили одними й тими ж вулицями й зустрілися лише через шість років… — мовила я сумно. От чому він тоді не наважився на знайомство зі мною? 

—Насправді,  обігнавши тебе на розі Андріївської та Чорновола, я не одразу зрозумів, що це ти… 

—І благо, що я своїми синіми очицями пропалювала дірочки в одязі та фіолетовій обгортці молодого хлопця! — кажу я, ставлячи квіти у вазу. 

—Я тоді мчав на всіх парах з Польщі… Щоб встигнути на похорон…  А тут— ти. Тисячі разів уявляв нашу зустріч, і... в результаті ти, напевно, думала, що я закоханий безхатько! 

Закриваю обличчям руками. Згадую свої перші враження. Ніколи б не подумала, що всі мої думки будуть в полоні  того «голодранця»! 

—Давай обідати! —хочу зняти тривогу й трепіт. 

Мене стільки років любили. Просто так. Думали про мене. А я жила тим, як доказати Замойському і всьому світові, чого може досягти якась там бідна Вірка!  Хотіла, щоб гниленька і озлоблена на Женю і батьків душа знайшла втіху й спокій через людську славу й достаток. Я була така дурна до тої науки та робіт… І нині така ж. Ні, напевно, інша, може на якісь грами краща. 

Про яке кохання мова, коли душа нерозкаяна? Чи буде він любити мене таку? Горду, зарозумілу всезнайку!

—Віро!

—А? 

Андрій підходить до мене, кладе свою руку на мій лоб. 

—Здогадувався, що промоклі ноги можуть вилізти  температурою. Не змірювала?

—Ні. 

— Сідай. Я сам накидаю їсти. Де аптечка? Ти їла щось сьогодні? 

—Аптечка тут у верхній лівій шафі на другій полиці. А їсти? Трохи гречки й риби. 

—Добре. 

Андрій  так подорослішав з часу троянд. І одяг, і взуття і зачіска. Все стало чоловічим, зрілим. Рухи—впевнені, голос—з нотками твердості. Все в ньому свідчить про те, що він знає чого хоче і дає собі звіт в тому, що робить. Дивне таке перетворення. Хлопчину-бідолаху було жаль, а на цього чоловіка не знаєш як реагувати. 

Андрій швидко знаходить все необхідне. Дає термометр. Я соромлюсь. Він це розуміє, обертається спиною. 

—Твої чобітки зовсім розлізлися… — після хвилинної паузи констатує факт Андрій.

—Я побродила по калюжах вчора. — дістаю з-під руки електронний термометр. На ньому висвітлюється 37,7. Андрій встиг глянути на результат. 

—А ще добряче понервувала. Тепер я буду слідкувати за цим.

Не питаю на яких правах і чому. Якщо він давно вирішив мене любити, а вчора й зізнався в своїх почуттях, то не відступить. 

Як же нам знести весь той тягар проблем, які постануть з розвитком наших відносин? Чи думає він про це? 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше