24. Про іншу сторону медалі

—Чого тобі, Замойський? — вітаюся з начальником. На моєму вченому фейсі написано майже все, що я про нього думаю. 

—Привіт. Бачу, ти не в гуморі. 

Замойський заглядає в очі, співчутливо хитає головою. 

—Чому ж не в гуморі? Із самого ранку цирк! Ви з Павліченком старшим зговорилися піти до суду, чи що? Якого милого припхався? Я тобі казала біля мене не крутитися! 

—А той чому припхався до тебе зранку? 

—Мимо біг, вирішив побалакати, відправила до адвоката! — роблю страшний вираз обличчя. Хай знає, що його може чекати. Всередині ж тремчу від можливості повторення павліченкового сценарію, тільки вже із Женею в головній ролі. 

—Віро, не нагнітай ситуацію! Поговорімо, як нормальні інтелігентні люди!—спокійно реагує на мої псіхи  Замойський

— А я не хочу! В мене робота. Ніколи балакати й розводити нісенітниці! Від'їдь від воріт. Весь пейзаж псуєш!

— А якщо не від'їду? Малого викличеш?

—Не твоє діло! 

— Якраз таки моє! Жінка, яку я кохаю, хоче зробити найбільшу помилку в житті! 

—О, якої ми заспівали! Де ж це кохання раніше було? Набігалося по дівках, а на старості літ до мене прикотилися! Про Андрія не смій так казати. Не лізь до того, що тебе не стосується! 

—Віро, говори тихіше! Якщо вже почали про мене, то що тобі відомо про моє життя достеменно? Не з чуток пані Бикової?

Опаньки! Приїхали!

Баба Соня голосно човгає під своєю брамою. Буде про що поговорити з Райкою, Машкою та Іркою— трьома найбільшими пліткарками на кутку. 

—Женя! Ти правий! — натискаю на гальма в своїй голові. — Я мало що про тебе знаю! Вірю, ти бажаєш щиро зі мною побесідувати, пояснити чому так жив всі ці роки й нагадати мені про моє перше кохання. Наразі Віру Анатоліївну чекає онлайн-заняття з англійської. Маю підготуватися. В хаті — безлад. Ти знаєш про інтернет-магазин. Нема куди припросити, ще й вареників не ліпила… 

Він як зарегоче! Від душі! 

—Моя маленька Вірко! Яка ж ти смішна і вредна! 

Це він в сорок зі своїм підходом до мене виглядає кумедним! 

Замойський вручає мені букет та ведмедя, йде до машини. 

—Давай якось поговоримо в людному місці місці, якщо боїшся на самоті зі мною лишатися. Бувай! 

Ааааааааааа! Замойський пішов?!Сам?! 

Ця чоловіча трійця зголосилася винести мої мізки! Чого їм насправді від мене треба? Вередливих діточок і жінку вірну під бочок? 

Фу, Вірко! Ти стаєш занадто лайливою. 

От і маєш в тридцять років інтелігенцію! 

Андрій і не телефонує, не пише! Напруга розливається, паралізує адекватне сприйняття світу. Якщо він мій хлопець, чи не варто мені обговорити з ним способи взаємодії з його цікавим татком і реальним супротивником Замойським?!  Складається враження, що він в своїх проблемах зовсім забувся про ту, ради кого, за його словами, б'ється його серце. 

Серджусь, йду до хати, на ходу скидаючи задрипані черевики. Закриваю двері на ключ. Залітаю до ванної кімнати. Бажаю швидше змити бруд як від доторку, так і від спілкування з дорослими дядечками. 

Після тридцятихвилинного душу стає легче. Заварюю кави, роблю бутерброда і схопивши папку, проглядаю матеріали. За розмови потрібно платити. То хай краще це будуть заняття за гривні й долари, ніж базікання для зіпсування нервів. 

Замовляю кур'єра на час після занять. Треба, нарешті, заробляти.

Телефонує мати. Весело щебече про гарну новину від Наді. Добре, хоч хтось потішив її серце. Каже, щоб приїхала сьогодні, бо надумали з тіткою Стефкою, що всім добре дев'ять днів по батькові завтра зробити. Як же серед тижня з роботами й полями-городами того п'яницю поминати! Сказала, що мене забере Замойський. Так швидше і надійніше! 

От вже мати! Із Женею змовилася! 

Ну чому все сиплеться на голову! Не можу обміркувати свої дії! 

Урок пройшов нервово! Учні тупили, неначе ніколи тої англійської не чули. Я ледве стримувалася. Хотілося почитати малолітнім лінюхам моралі і відчитати їх батьків за те, що спускають навчання своїх дітей в унітаз! Бібікання кур'єра не дало змогу здійснити благії наміри. 

Сам кур'єр мене рознервував більше, ніж учні. Для чого люди викликають його? Щоб зекономити час та розгрузити себе. Воно ж нахабно не хотіло виходити з машини. Сказало, що його робота не грузчиком бути, а забрати й відвезти. А якби то холодильник був? Мені самій його тягнути на своєму горбі? 

Я розуміла чого чекає це вгодовані хлопчисько! Не дам йому ні гривня, лишнього! Не встигла заробити, вже хитрижопим нахлібникам віддай! 

Замойський приїхав по мене вчасно. Ще хвилька і я зліпила би  з хлопця пухкеньку котлетку!

Женя —майстер переконання і викручування з різного роду халеп. От і, цього разу він за декілька секунд домовився з хлопцем. Все швиденько спакували.

На радощах запросила Замойського зайти на чай і до чаю. Він, красунчик, моїх улюблених еклерів привіз. Підлизується, але цього разу доволі мудро. На відміну від нього, я люблю вчинками, а не шлунком. І поправді не так ведмідь, квіти й еклери вплинули на мій післяобідній спокій відносно Жені, а його поміч з кур'єром і тими дев'ять днями. Виявилося, що він приїхав на вихідні до батьків (який хороший син!), а тут Ніна Орестівна надумала поминальну трапезу робити. Мати бідкалася, що нема помочі, бо немає Віри. От зголосився мій сусідушка привезти мене до матінки цілою та неушкодженою. 

Поки мій гість розпивав чай і лопав вкусняшки, я привела себе в порядок. Чорні брюки й темно- синя блузка. Поверх— тепленька чорна безрукавка з білою квіткою. Сумка, пакет. 

Дзвоню до матері, питаю що купити. Запевняю, що Женя мене привезе, переживати за руки й спину не потрібно. Мати на радощах пообіцяла список скинути повідомленням. 

Женя не підганяв. Прям, ангельське терпіння. 

Я взула Андрієві черевички і…  поїхала із Замойським. Проїхавши добрий шматок дороги, я згадала про Андрія. 

Боженько! Я його навіть не попередила про те, що їду з міста! Мовчу про те, що сіла до одного із «сталкерів», з яким він мило побесідував у магазині декілька днів тому!